Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
— Кажуть, що ти змінив свій заповіт на користь сина.
Насправді ніхто йому цього не казав; просто він зіставив два факти: те, що сам на власні очі бачив старого Джоліона разом із сином і онуками, і те, що старий Джоліон забрав свій заповіт із контори «Форсайт, Бастард і Форсайт». Постріл був влучний.
— Хто це тобі сказав?— запитав старий Джоліон.
— Я вже й забув, хто саме,— відповів Джеймс.— У мене погана пам'ять на прізвища. Пам'ятаю тільки, що прочув від когось. Сомс витратив на цей будинок силу грошей; якщо він погодиться продати його, то тільки за пристойну ціну.
— Ну, коли Сомс гадає, що я ладен заплатити за нього шалені гроші,— сказав старий Джоліон,— то він помиляється. Я не маю змоги розкидатися грішми, як він. Нехай спробує продати його з аукціону, побачимо, що йому за нього дадуть. Кажуть, що на такий будинок важко буде знайти покупця.
Джеймс, що в глибині душі поділяв цю думку, відповів:
— Це будинок для джентльмена. Сомс саме тут, якщо хочеш, то поговори з ним.
— Ні,— відказав старий Джоліон.— 3 ним іще рано говорити, та й навряд чи до цього дійдеться, якщо ми зараз не знаходимо спільної мови.
Джеймс сполошився: коли він мав справу з цифрами комерційної угоди, то почував себе впевнено, бо ж перед ним були не люди, а факти; але попередні розмови, на зразок цієї, збивали його з пантелику: він ніколи не знав, як далеко можна заходити.
— Та я ж нічого не знаю,— сказав він.— Сомс нічого мені не розказує. Мабуть, він поставиться прихильно до твоєї пропозиції — все залежатиме від ціни.
— Он як!— відповів старий Джоліон.— А я не жду від нього милості!
І він, обурений, надів капелюха.
Двері відчинилися, до кабінету зайшов Сомс.
— Там чекає полісмен,— сказав він з кривою усмішкою.— Він питає дядечка Джоліона.
Старий Джоліон глянув на нього сердито, а Джеймс мовив:
— Полісмен? Не розумію, чого йому треба. Але ти, мабуть, знаєш, чого він прийшов,— додав він, підозріливо позирнувши на старого Джоліона.— Ну що ж, поговори з ним.
Поліцейський інспектор стояв у холі, його світло-голубі очі мляво розглядали з-під важких повік гарні старовинні меблі, які Джеймс придбав на славетному аукціоні у Мавроджано на Портмен-сквер.
— Прошу сюди, мій брат у цій кімнаті,— сказав йому Джеймс.
Інспектор шанобливо приклав два пальці до козирка і зайшов у кабінет.
Джеймс дивився йому вслід, охоплений якимсь лихим передчуттям.
— Ну що ж,— сказав він Сомсові.— Незабаром ми довідаємося, чого йому треба. Дядечко прийшов розпитати про будинок.
Він повернувся разом із Сомсом у їдальню, але й там не міг заспокоїтись.
— Цікаво, чого йому треба? — промимрив він знову
— Кому?—запитав Сомс.— Інспекторові? Його послали сюди зі Стенгоуп-гейт, оце і все, що я знаю. Мабуть, «сектант» дядечка Джоліона попався на якійсь крадіжці!
Але, незважаючи на вдаваний спокій, у Сомса було важко на серці.
Через десять хвилин старий Джоліон зайшов у їдальню.
Він підійшов до столу і мовчки спинився, сіпаючи свої довгі сиві вуса. Джеймс дивився на нього, роззявивши рота йому ще ніколи не доводилося бачити брата в такому дивному стані.
Старий Джоліон підняв руку й поволі сказав:
— Босіні попав у тумані під омнібус, його задавило на смерть.
З висоти свого зросту він позирнув на брата й племінника проникливим поглядом і додав, карбуючи кожне слово.
— Кажуть, що це самогубство.
У Джеймса відвисла щелепа.
— Самогубство! З якої речі?
Старий Джоліон відповів суворо:
— Якщо комусь про це відомо, то тільки тобі й твоєму синові!
І Джеймс не промовив ні слова.
Всім людям, що дожили до похилого віку, навіть усім Форсайтам, довелося зазнати горя. Перехожий, який бачить їх у шатах звичайності, багатства й комфорту, ніколи не запідозрить, що їхній життєвий шлях затьмарений чорними тінями. І кожній людині поважного віку — навіть самому серу Уолтерові Бентему — думка про самогубство хоч один-єдиний раз стукала в душу, спинялась на порозі, і її не впускала тільки якась випадковість, чи невиразний страх, чи остання надія. Форсайтам важко відмовитися від власності Неймовірно важко! Дуже рідко вони зважуються на це, а може, й ніколи не зважуються; і все-таки іноді вони майже здатні на такий учинок!
Навіть Джеймс! Борсаючись у клубку думок, він раптом вигукнув:
— Та я ж читав про це вчора в газеті: «Попав під омнібус у тумані!» Ніхто не знав його прізвища!
Збентежений до краю, Джеймс поглядав то на сина, то на брата, але інстинктивно нізащо не хотів повірити чуткам про самогубство. Він не насмілювався навіть подумати про таке, бо це суперечило його інтересам, інтересам його сина і всіх Форсайтів. Він боровся з цією думкою, а що його натура завжди несвідомо відкидала те, з чим не можна було безпечно погодитися, то мало-помалу він подолав свій страх. Стався нещасливий випадок! Інакше й бути не могло!
Старий Джоліон перебив його роздуми.
— Смерть настала відразу. Вчора він цілий день лежав у лікарні. Ніяк не могли дізнатися, хто він такий. Я зараз їду туди; тобі з сином теж треба поїхати.