Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Вдалині закувала зозуля; з береста, що стояв край поля, долинало туркотіння горлиці; а як пишно розцвіли після сінокосу стокротки й жовтець! І вітер повіває з південного заходу, а повітря таке пряне, живлюще! Він зсунув бриля на потилицю і підставив під сонячні промені підборіддя й щоку. Сьогодні йому чомусь кортіло побути серед людей, кортіло подивитися на вродливе обличчя. Люди вважають, що старим уже нічого не треба. І нефорсайтівська філософія, що давно вже заволоділа його душею, навіяла думку: «Людині завжди всього мало! Не дивно, що, вже стоячи однією ногою в могилі, вона усе чогось бажає!» Тепер, коли він позбувся своїх надокучливих справ і оселився тут, за містом,— внуки, квіти, дерева, птахи його невеликих володінь, а особливо сонце, місяць і зорі в небесній високості говорили йому вдень і вночі: «Сезам, одчинись!» І сезам одчинився — як широко, він, мабуть, і сам не знав. Він завжди був небайдужий до того, що тепер почали називати природою,— вона знаходила в його душі щирий, майже побожний відгук, однак він не перестав називати захід сонця заходом сонця, краєвид краєвидом, хоч як глибоко вони його зворушували. Але тепер він так закохався в природу, що вона вражала його до болю. Дні дедалі довшали, тихі, ясні, погожі, й кожного дня в супроводі Голлі, що трималася за його руку, і пса Балтазара, який біг попереду, пильно розшукуючи щось таке, чого йому ніколи не щастило знайти, старий Джоліон ішов на прогулянку,— він дивився, як розцвітають троянди, як зав'язуються в садку плоди, як зеленіють під сонцем старий дуб і молоденькі дерева в гайку, дивився, як розгортає своє блискуче листя латаття, як сріблиться пшениця на їхній єдиній ниві; слухав щебет шпаків та жайворонків і ревіння олдернейських корів, що ремигали на пасовиську, ліниво помахуючи хвостами з китицями; і кожного такого погожого дня у нього трохи щеміло серце, щеміло з любові до всього цього світу, мабуть, просто від передчуття, що вже недовго йому доведеться ним утішатися. Думка про те, що одного дня — років через десять, а може, й через п'ять — усе це заберуть від нього, перш ніж він вичерпає свою любов, здавалася йому несправедливістю, яка затьмарювала його душу. Коли й буде щось після смерті, то зовсім не те, що йому до вподоби: не буде ані Робін-Гіла, ані квітів і пташок, ані вродливих облич,— їх і тепер він нечасто бачить! З роками його відраза до всілякої облуди зросла; нетерпимість, що її він плекав у шістдесятих роках, як плекав свої баки, просто від надміру життєвої снаги, давно вже згасла, і він схилявся лише перед трьома речами: красою, чесністю й почуттям власності; і найвище тепер ставив красу. У нього завжди було широке коло інтересів, він і досі часом брався за «Таймс», але міг зразу відкласти газету, зачувши спів дрозда. Чесність, власність — все-таки вони стомлюють; а дрозди і захід сонця ніколи його не стомлювали, вони тільки навіювали йому тривожну думку, що він їх не наслухається і не надивиться. Споглядаючи тихе надвечірнє сяйво й газон, помережаний дрібним біленьким і жовтим цвітом, він подумав: ця погода наче музика «Орфея», що його він недавно слухав у театрі Ковент-Гарден. Чудова опера — не Мейєрбер, навіть не Моцарт, але по-своєму, може, навіть краща; в ній є щось класичне, щось від золотого віку, чисте й солодкозвучне, а Равольї співає «майже так, як за колишніх часів»— в його устах це була найвища похвала Туга Орфея за красою, яка відходила в небуття, за своєю коханою, що зникла в підземному царстві так само, як зникає і в нашому житті кохання й краса,— туга, що співала й бриніла в золотій музиці, таїлася сьогодні в застиглій красі землі. І носком черевика на корковій підошві він ненароком штовхнув під бік пса Балтазара; той прокинувся і почав шукати бліх,— хоча всі вважали, що їх у нього немає, його самого ніяк не можна було в цьому переконати. Закінчивши, він потерся об ногу господаря тим місцем, яке тільки-но чухав, і знову ліг, поклавши морду на неспокійний черевик. І в пам'яті старого Джоліона раптом виринув спогад — обличчя, яке він бачив у опері три тижні тому: Айріні, дружина його любого племінника Сомса, того Власника! Хоча йому й не довелося ні разу зустрітися з нею після прийому в своєму старому домі на Стенгоуп-гейт, коли святкувалися нещасливі заручини його внучки з молодим Босіні, він упізнав її одразу, бо завжди захоплювався нею — чарівне створіння! Після смерті Босіні, чиєю коханкою вона стала, накликавши на себе загальний осуд, він чув, що вона зразу ж пішла від Сомса. Господь її знає, що вона робила відтоді. Побачивши її обличчя — вона сиділа збоку від нього в передньому ряду,— він уперше за ці три роки згадав, що вона ще жива. Ніхто ніколи не заводив про неї мови. А проте одного разу Джо розповів йому дещо — дещо таке, що прикро його вразило. Син почув про це, здається, від Джорджа Форсайта, котрий бачив Босіні в тумані того дня, коли його переїхав омнібус, і те, що йому довелося почути, пояснювало, чому молодик був у такій нестямі,— те, як ганебно Сомс повівся зі своєю дружиною. Сам Джо бачив її того дня, коли розійшлася трагічна звістка, бачив її одну-єдину мить, і його розповідь закарбувалася в пам'яті старого Джоліона: «Змучена, зневірена»,— так назвав її син. А назавтра туди пішла Джун, перемогла себе й пішла туди, і покоївка, плачучи, розповіла їй, що господиня втекла з дому вночі й зникла. Трагічна історія! Одне тільки певно: Сомс так і не спромігся знову заволодіти нею. Тепер він живе в Брайтоні, їздить звідти щодня до Лондона—так йому й треба, цьому Власникові! Бо коли старий Джоліон когось не любив,— як свого племінника,— то вже довіку. Він і досі пам'ятав, з якою полегкістю довідався про те, що Айріні зникла. Тяжко було думати, що вона сидить ув'язнена в тому домі, куди повернулася, коли Джо її бачив — повернулася, мабуть, на хвилинку, як вертається в свою нору поранена тварина,— прочитавши на вулиці повідомлення: «Трагічна смерть архітектора». Її обличчя вразило його тоді в театрі — вродливіше,