Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

його майбутнє, а Ґендзі здавалося, що сам уже наче й забув про «гіркоту того, що сталося». «Мабуть, народження цієї дитини зумовлене несподіваним збігом обставин, якого неможливо було уникнути», — переконував себе Ґендзі, але все ще не міг не нарікати на свою долю. Адже серед багатьох жінок, які жили в його садибі, саме Третя принцеса мала би залишатися бездоганною у всьому, але хіба він міг сподіватися, що вона так несподівано стане монахинею? Та й, щиро кажучи, він і тепер не позбувся почуття образи за її колишню провину.

Згадуючи прощальні слова покійного Касіваґі, Юґірі невпинно роздумував над тим, що вони означають, і навіть хотів поговорити про це з батьком або принаймні почати розмову і подивитися, яке враження вона на нього справить, але, про дещо здогадуючись, вагався і терпляче чекав, що коли-небудь дізнається подробиці й зможе розповісти йому про те, що непокоїло Касіваґі перед смертю.

Одного сумного осіннього вечора Юґірі, згадавши про принцесу з Першої лінії[6] , вирушив провідати її. Саме у цей час, щоб розвіятися, вона тихо грала на кото. Несподіваного гостя запросили у південну вітальню, яку служниці навіть не встигли прибрати. До його слуху долинув шелест жіночих суконь, який зникав десь у глибині покоїв, а повітря було напоєне приємним солодким ароматом. Як завжди, Юґірі прийняла матір принцеси, і вони довго розмовляли про минуле. Звикнувши до своєї багатолюдної оселі, в якій з ранку до вечора галасували малі діти, Юґірі був вражений сумовитою тишею в покоях принцеси. Хоча її будинок поступово занепадав, але у способі життя його мешканок зберігалися сліди благородних звичок і смаків. У променях надвечірнього сонця видніли квіти на березі ставка і, наче в полі, невгамовно дзижчали комахи[7].

Юґірі присунув до себе японське кото, налаштоване в мінорній тональності «ріці» й просякнуте звабливим жіночим запахом. Було видно, що на ньому часто грають. «Якби сюди завітав зухвалий гульвіса, нездатний стримати примх власного серця, то повівся б негідно й завдав би шкоди доброму імені принцеси», — мимоволі подумав Юґірі, пробігаючи пальцями по струнах. Саме на цьому кото зазвичай грав покійний Касіваґі.

Зігравши частину вельми глибокої п’єси, Юґірі сказав: «О, як чудово звучало це кото в руках Ґон-дайнаґона[8]! Мабуть, і досі в ньому зберігаються колишні звуки. Я був би щасливий, якби ваша дочка власноруч відтворила їх».

«Відтоді як її чоловіка не стало, — відповіла мати принцеси, — вона геть-чисто забула про свої колишні дитячі розваги. А в ті давні дні, коли разом з іншими принцесами вона грала перед батьком, він вельми високо оцінював її майстерність. Але, на жаль, останнім часом вона змінилася до невпізнання. Цілими днями лежить, зітхаючи, засмучена, немов сама не своя. Боюся, що звуки кото мимоволі викликають у неї гіркі спогади».

«О, я розумію її горе. Якби ж то туга в цьому світі мала межі...» — сказав Юґірі, зітхнувши, й відсунув кото.

«Все-таки зіграйте ви самі що-небудь, щоб я відчула, чи пам’ятають струни, як вони звучали під пальцями покійного. Порадуйте принаймні мій слух тепер, коли моя душа поринула у безпросвітний розпач», — наполягала мати принцеси.

«Але, повірте, лише ваша дочка могла б відтворити те, що ви хочете почути», — сказав Юґірі, просуваючи кото до завіси, але принцеса вдала, що нічого не помітила, а він не наполягав.

Коли зійшов місяць і по безхмарному небу неперервним ключем пролетіли дикі гуси, принцеса, мабуть, відчула заздрість, слухаючи їхнє курликання. Дув холодний вітер, мимоволі навіваючи смуток, і вона непомітно почала тихенько перебирати струни кото «со», які відгукувалися так ніжно й солодко, що Юґірі, не стримавшись, присунув до себе біва і, легко торкаючись струн, почав награвати «Пісню про любов до чоловіка»[9] .

«Вибачте, що посмів відгадувати ваш настрій, але я сподівався почути від вас тепер, окрім музики, хоча б словечко...» — наполягав він, але принцеса, ще більше зніяковівши, лише поринула в задуму.

«Коли дивлюсь на вас,

То відчуваю,

Що від слів палких

Мовчання

Красномовнішим буває», —

сказав Юґірі, а принцеса, дограючи мелодію до кінця, відповіла:

«Хоча мелодія,

Яку заграли ви

В цю ніч осінню,

Душу мою зворушила,

Та чим, крім звуку струн, я можу відповісти?»

Хоча в цю зворушливу мить інструмент щиро відтворював почуття того, хто навчив принцесу грати так, щоб звичайна, здавалося б, мелодія проникала в саму душу, але, на жаль, після кількох тактів, саме тоді, коли йому так хотілося її слухати, вона обірвала гру.

«Боюся, що своєю грою на різних інструментах я видав мінливість своїх почуттів. Та й покійний друг може осудити мене за те, що я провів з вами весь цей довгий осінній вечір, а тому мені пора йти. Але я незабаром знову вас відвідаю, тож ви своє кото по-новому не настроюйте. На жаль, в цьому світі все таке мінливе...» — сказав Юґірі, натякаючи на свої приховані наміри.

«Гадаю, що покійний не осудив би нас за сьогоднішній вечір. Жаль тільки, що, обмежившись короткою згадкою про минуле, ви не залишилися в нас довше, щоб своєю грою подовжити мені життя, — сказала мати принцеси, вручивши Юґірі флейту. — Я чула, що ця флейта має дуже давнє походження. Тож чи можна залишати її в оселі, що обросла полином? Я була б щаслива почути, як її переможний голос супроводжує вигуки вашого передового ескорту».

«О, я не заслуговую такого супроводу», — відповів Юґірі, розглядаючи подарунок. З цією флейтою Касіваґі справді ніколи не розлучався і, як згадав Юґірі, раз у раз скаржився, що не зумів добути з неї всі звуки, на які вона здатна, тож прагнув передати її комусь здібнішому.

Зворушений цим спогадом, Юґірі підніс флейту до губ і заграв мелодію в тональності «бансікі», але посередині урвав її. «Сподіваюсь, ви пробачите мені невмілу гру на японському кото, бо це я грав на згадку про покійного. Але я не зможу грати на його флейті», — сказав він, збираючись уже йти.

«Наш сад

Хмелем заріс,

Від роси мокрим,

І, як колись восени,

Знов засюрчали цикади...» —

сказала йому мати принцеси.

«Як і колись,

Співає флейта чисто,

Та в світі вже немає

Того, кого моя душа

Ніяк не забуває», —

відповів Юґірі, все ще вагаючись іти чи ні, а тим часом зо­всім стемніло.

Коли Юґірі повернувся додому, ґратчасті вікна були опущені і вся челядь спала. Багато хто вже встиг натякнути його дружині[10], що її чоловік недарма їздить на Першу лінію, а тому вона, невдоволена його пізнім поверненням, почувши, що він увійшов, поспішно вдала, що спить.

Ніби самому собі наспівуючи: «З тобою, кохана, я на горі Іруса...»[11], Юґірі дорікнув: «І чого це ви заховалися у темряві? Невже не хочете помічати місячного сяйва?» Звелівши підняти ґратчасті вікна, він власноруч підкотив догори завісу і ліг неподалік галереї. «Хіба можна спокійно спати в таку місячну ніч? Вийдіть на хвильку. Куди це годиться!..» — покликав він дружину, але вона, перебуваючи в поганому настрої, вдала, ніби нічого не почула. Поглядаючи на переповнену