Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

Флейта

Головні персонажі:

Ґендзі, колишній Великий міністр, господар з Шостої лінії, 49 років

Касіваґі, Ґон-дайнаґон, Уемон-но камі — старший син Великого міністра у відставці (То-но цюдзьо)

Каору, немовля, хлопчик, 2 роки, — син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Міністр у відставці, То-но цюдзьо — брат Аої, першої дружини Ґендзі, батько покійного Касіваґі

Оціба, принцеса з Першої лінії, Друга принцеса — дочка імператора Судзаку, дружина покійного Касіваґі

Юґірі, Удайсьо, 28 років, — син Ґендзі й Аої

Імператор-монах, імператор Судзаку — син імператора Кіріцубо, старший брат Ґендзі

Третя принцеса-монахиня, Сан-но мія — дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Кумої-но карі, дружина Юґірі (Удайсьо), 30 років, — дочка міністра у відставці (То-но цюдзьо)

Ньоґо з покоїв Кіріцубо, імператриця Акасі, 21 рік, — дочка Ґендзі й пані Акасі

Третій принц, принц Ніоу — син ньоґо Акасі та імператора Кіндзьо, внук Ґендзі

Другий принц, син імператора Кіндзьо і ньоґо Акасі, внук Ґендзі

Передчасна смерть Касіваґі багатьох засмутила до такої міри, що вони так ніколи і не змогли змиритися з цією непоправною втратою. Господар із садиби на Шостій лінії[1], відомий своєю схильністю нарікати на те, що з цього світу один за одним відходять найдостойніші, також вельми зажурився, бо покійний хоч і залишив по собі неприємний спогад, проте завжди належав до друзів його родини і часто бував у нього вдома. На сорок дев’ятий день по смерті Касіваґі Ґендзі замовив читання священних сутр і щедро обдарував монахів, які брали участь у церемонії. Потім з жалю до невинного немовляти він пожертвував їм іще сто золотих монет, не пояснивши їм, заради чого це робить. Звісно, Великий міністр у відставці був йому дуже вдячний, хоча ні про що не здогадувався. Юґірі також зробив багаті пожертви і сам узяв участь у проведенні поминальної служби. Тоді ж, сповнений глибокої поваги до принцеси з Першої лінії[2], він відвідав її, щоб висловити своє співчуття. Навіть рідні брати Касіваґі не могли зробити більшого. Батько і мати покійного, не сподіваючись такого, не знаходили слів, щоб йому віддячити. А всі ці посмертні почесті, що показували, якою високого повагою користується їхній син навіть після смерті, змушували їх іще гостріше відчути непоправність власної втрати.

Водночас імператор-монах у гірському монастирі журився, думаючи про те, що доля Другої принцеси склалася невдало, а Третя, постригшись у монахині, втратила можливість жити звичайним жіночим життям. Однак, попри всі ці розчарування, він вирішив терпіти й не втручатися у мирські справи. Під час звичних обрядів він подумки звертався до улюбленої дочки: «Може, й вона зараз молиться...» Відтоді як Третя принцеса стала монахинею, він часто, з найменшого приводу, писав їй. Одного разу він послав їй скромні дари — пагони бамбука, зібрані в гаю біля храму й викопані там корені ямсу — разом з листом, в якому були такі слова: «Хоча весняні гори оповив туман і не видно стежок, я попросив слуг роздобути для вас цей скромний дар.

Хоча й пізніш за мене

Ви розлучилися зі світом,

Та прошу вас,

Шляхом Будди, як я,

Ідіть несхибно.

Навіть якщо вам буде важко...»

Саме тоді, коли принцеса зі сльозами на очах читала батькового листа, в покої зайшов Ґендзі. Спочатку його здивували коробки біля неї, а потім він помітив лист. Його зміст зворушив Ґендзі до сліз. Імператор-монах нарікав на те, що як не сьогодні, то завтра його життя обірветься, і він, на жаль, більше не зможе бачити улюбленої дочки. І хоча рядок вірша «шляхом Будди, як я, ідіть несхибно» видався Ґендзі досить пересічним як для монаха-відлюдника, однак усе ж збудив у його серці співчуття.

Насилу написавши відповідь, принцеса передала гінцеві листа разом з подарунком — одягом із зеленувато-сірого візерунчастого шовку. Помітивши біля ширми списаний аркуш паперу, Ґендзі підняв його і прочитав такі слова, написані непевною рукою:

«О, як хотіла б я

Податися далеко

Від цього світу осоружного

Гірською стежкою

У тишу монастирську так, як Ви!»

«Хоча ваш батько і так стурбований вашим майбутнім, проте ви нерозважливо пишете, що хотіли б «податися далеко... у тишу монастирську», — дорікнув Ґендзі принцесі. — Які ж ви жорстокі!»

Принцеса відвернулася. Зі своїм вродливим обличчям і чолом, обрамленим недовгим волоссям, вона здавалася молодою дівчиною, і, дивлячись на неї, Ґендзі дорікав собі за те, що дозволив їй стати монахинею. Хоч від гріховності його думок принцесу й захищала ширма, проте він не міг примусити себе поводитися відсторонено, немов чужа людина. Хлопчик, який досі спав поряд з годувальницею, прокинувшись, підповз до Ґендзі й, смикнувши його за рукав, потягнувся до нього на коліна. Дитя було таке чарівне! На ньому був верхній одяг з білої напівпрозорої тканини і нижній із червоного візерунчастого китайського шовку з довгим подолом, який волочився по підлозі. Заплутавшись у ньому, хлопчик майже стягнув із себе одяг, який тепер прикривав лише його спину. Таке з дітьми часто буває, але цей хлопчик був напрочуд гарний білошкірий і стрункий, наче вирізьблена з верби лялька! Його голівка, здавалось, була пофарбована соком «росяної трави»[3], а чарівний ротик і спокійний погляд широких очей викликав у пам’яті того, хто, однак, не вирізнявся такою незвичною красою, як цей хлопчик. На принцесу він не був схожий, але в його рисах відчувалося щось особливе й благородне, тож Ґендзі мимоволі спало на думку, наче він бачить своє відображення в дзеркалі.

Цими днями хлопчик саме вперше почав самостійно спиратися на ніжки. Навмання підійшовши до коробки, він пус­тотливо розкидав по підлозі паростки бамбука, брав їх до рота і відразу викидав. «Ох, який же ж ти пустун! — засміявся Ґендзі. — Хіба можна так поводитися? Збери-но все назад. А то жінки-насмішниці обзиватимуть тебе ненажерою». Він узяв хлопчика на руки. «У нього є щось особливе в погляді, — подумав Ґендзі. — Хоча в мене і не такий великий досвід виховання дітей, але мені вже зараз здається, що він не схожий на інших, а тому я мимоволі за нього турбуюся. Тож і не знаю, чи варто його залишати в будинку, де росте маленька принцеса[4]. Всяке може трапитися... Але чи пощастить мені дожити до того часу, коли вони стануть дорослими? Хоча й “цвітуть щороку вишні навесні...”»[5].

«Ой, не кажіть таких моторошних слів...» — нарікали жінки.

У хлопчика, видно, прорізувалися зубки, бо він, міцно затиснувши в кулачку паросток бамбука, гриз його так, що аж слина текла з рота. «У нього поки що незвичне уподобання...» — зауважив Ґендзі.

«Хоч гіркоту того,

Що сталося,

Я не забуду,

Та покинути дитя невинне

Вже не зможу», —

вимовив Ґендзі, відтягуючи хлопчика від коробки з паростками бамбука, але той, нічого не розуміючи, лише сміявся, вириваючись з його рук.

З кожним днем і місяцем хлопчик ставав усе гарнішим, що викликало у людей страх за