Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

— Не гайте нагоди себе рятувати… Будьте мужні і поговоріть з ним.

Брус зауважив:

— Я дуже ослаб і говорити не зможу.

— Тоді ви напишіть на папір, що вам треба, і прочитайте йому… Тільки, будь ласка, скажіть мені, що ви напишете. Бо, ви знаєте, я вашого письма прочитати не можу і перевірити його змісту не здолаю.

Брус мовчав. І лікарка, помовчавши теж трошки і прийнявши руку від його коліна, попрохала:

— Напишіть йому. Це вас урятує від повільного духовного загибання… Напишете?

І Брус, одвернувши голову до вікна, прогомонів:

— Напишу.

— Скажіть же мені тепер, що ви писатимете?..

— Я буду прохати, щоб мені дозволили учителювати.

— І більше нічого?

— Нічого.

— Ну, то добре. Ось вам папір і олівець… Я вам вірю і не буду перевіряти вашого писання.

І дала Брусові папір і олівець і, вставши, проказала:

— Він мені телефонував… Через півгодини він буде тут. Лікпом зайде по вас, і ви з ним прийдете до мене в кабінет. Начальник і я будемо ждати вас… До доброї зустрічі…

І всі вийшли, крім санітара, що знов став на своє місце, а той другий вийшов у коридор і теж став на своє місце. Брус, якусь хвилинку полежавши після відходу лікаря, надів капці, накинув на плечі ковдру, взяв папір і олівець, що поклала лікарка йому на подушку, і сів коло столика. Серце його билося повільно, але дуже міцно. Він чув, як до чола і до обличчя бухала кров.

Її ритм нагадав йому початок руху паровика з вагонами: гух, гух, гух… І Брус подумав:

«На яку ж це станцію гонить мене моє серце?..» І далі вже не думаючи, почав швидко писати. Під цей час він двічі передихав і зупинявся. А написавши, прочитав, склав у четвертушку і всунув у пазуху. І олівець відсунув по столику далі від себе. І саме в цей час увійшов дуже сквапно фершал у палату і заклопотано підійшов до Бруса:

— Що, написали? — спитався.

Брус на його подивився і показав рукою за пазуху, лапнувши її. Фершал, усміхаючися, спитався знов:

— Можна й мені прочитати?

Та Брус йому понуро зазначив:

— Я писав не для вас.

Тоді фершал йому рішуче звелів:

— Ходім, там вас уже чекають.

І в одну мить він у якогось недужого стяг халат, а в Бруса ковдру з плечей і надів замість неї стягнену одежину. І, поглянувши на столик, довідався:

— Це лікарчин олівець?

І, не чекаючи відповіді, узяв його собі в кишеню. Брус помаленьку рушив до дверей. Фершал підхопив його під руку і поміг йому іти певніше.

У кабінеті судової лікарки уже сиділо за столом три душі передом до дверей. Посередині був Сіямський, з лівого боку в його судова лікарка. А з правого сиділа повненька чорненька жінка з дуже уважними карими очима. Це була та сама, що давала Брусові нюхати свіжі смажені котлети. А через те, що він цього не знав, то він тільки їй і поклонився, і витягши своє писання з пазухи, подав своїй судовій лікарці. Та вона відсунула його назад до краю і сказала:

— Як прочитаєте, то тоді ми візьмемо ваш папір. А зараз нас усіх цікавить і ваше читання… Сідайте.

І фершал підсунув йому стілець. Брус сів. З правого боку у його було зачинене вікно, крізь яке виднілася акація, вся в пожовклім листі. Воно, опавши, трималося купками у кожнім загині гілляк і в рівчаках старої порепаної кори. Ззаді у Бруса стояв фершал. Брус повільно розгорнув свій папір. І чогось довго силкувався розтулити його не з того боку, і викликав за столом мовчазний рух і значущі перегляди слухачів.

У Бруса борода, вуса і чуб на голові були підстрижені машинкою на один рівень, і стерня його волосся робила все обличчя округленим. Очі сиділи дуже глибоко і здавалися ще глибшими від того, що темні густі брови межували з блідим, аж синім, чолом. І тільки чоло, брови та очі підкреслювали велику худість Брусової постаті, що була у білих підштанях, в білій сорочці і в рудім полатанім халаті. Незнайома жінка дуже пильно слідкувала за Брусом, її ліва рука лежала на столі, і безим'яний палець її здригався. Що вона думала?.. Чи згадувала?

Нарешті Брус розклав і взяв у обидві руки папір… І глянув мимохіть на Сіамського. Той, ніби від доторку електрики, здригнувся і підхопив:

— Читайте, читайте. Ми зацікавлені…

І Брусів голос, сповнений того почуття, що переходить у виснажених і самотніх людей у плач, загомонів:

«До начальника Київської Гепеви

Прохання

І доки ти, розсобачої душі жидяра, триматимеш мене?.. Та я ж би…»

І Сіамський не витримав і вдарив правою рукою по столі та й гукнув:

— Годі!..

І, повернувшись до судової лікарки, закінчив:

— Ну, дякую!.. Повірте мені, що я не прийшов би слухати твір, написаний чи дужим, чи недужим автором, якби ви не були майстром робити такі несподіванки!..

І з грюкотом устав і, ні на кого не дивлячись, рушив із–за стола. Але, коли обійшов стіл і треба було іти у двері з кабінету, він наткнувся на Бруса, що сидів йому на дорозі. І фершал, бувши