Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

— Івасику, мій любий… ти, мабуть, дуже їсти хочеш?.. Ось я тобі зараз подам сюди в ліжко…

Це вона сказала разів кілька, супроводжуючи свої слова поцілунками і гладячи Брусові спину правою рукою. А потім узяла його повіки і розтулила їх на лівім оці. Але Брус зараз же їх сплющив. При цім видно було, що це він зробив з певним підсвідомим зусиллям. І жінка знов почала до його шептати на вухо так, що її подих ворушив волосинки коло Брусового вуха:

— Бідний мій Івасику… Ти недужий… Ось ми тебе зведемо, і я тобі в ліжко принесу котлеток.

І ніби на прощання, знов поцілувала його і встала. І принесла з плиток до ліжка на гарячій сковороді дві котлетки, зготовлені з печеною цибулею та бараболею. А два чоловіки у лікарських халатах, посадивши Бруса в ліжко і накинувши на його ковдру, почали підтримувати його в сидячім становищі. Жінка, піднісши до Брусового носа близенько запахущу сковорідку, зупинилася, тримаючи їжу у повітрі. Котлети ще шкварчали і приємно парували. Всі присутні з напруженням дивилися на сплющені Брусові очі… І враз вії очей почали здригатись і розплющуватися. І праве око стало цілком розтуленим, а ліве розвиднилося тільки до половини. І обоє разом дивилися на жінку перед собою, що тримала сковороду з їжею. І ніхто ані шешерхнув. Була тиша. Та й почали із непорушних очей скачуватися на зарослі щоки окремі, важкі, поодинчі сльози. Здавалося, що це напружена тиша плаче. І разом з цим з уст правого куточка потекла на бороду слина. І Брус промовив:

— Ї…сти.

Але і голос у його був неначе не його. Похожий на людський, але неначе десь із якоїсь глибочіні, що була захована під його м'язами та кістками у невідому нам тишу. І щойно жінка його почула, то в ту ж мить передала котлети у сковорідці високому, а сама нагнулася і, взявши Брусову праву руку у свої обидві долоні, почала ласкаво питати:

— Де ті золоті гроші, що ти привіз із дому?.. Треба купити котлеток, бо тобі нема чого їсти.

І так вона сказала кілька разів та й замовкла, не випускаючи його руки із своїх долонь. Вона чекала і дивилася йому у вічі. І Брус мовчки дивився своїми півтора очима на жінку. Сльози в його непомітно перестали текти, і слина захолонула у куточку вуст. Тільки здригались повіки біля напівприплющеного ока та зморшки біля обох очей. І на цьому тлі ліве око розтулилося до тієї міри, в якій стояло вже й праве. Жінка сквапно сіла на ліжко і, так само тримаючи Брусову руку, як і раніше, і так само вдивляючися у його очі, заговорила знов. І в її голосі була і ніжність, і вразливість солодкої гадини:

— Любий мій Івасику… ти дуже недужий. І тобі не можна виходити з дому нікуди… Я буду сама тобі приносити все, що тільки тобі буде потрібно. А в нас немає засобів до життя… Скажи мені, куди ти заховав оті золоті гроші, що ти привіз від батька? Я куплю тобі їсти… Говори, не мовчи. Мені дуже боляче, що ти став такий мовчазний…

І ніжно–ніжно гладила руку і чекала. А Брус, уставившись на неї непорушними очима, які не кліпали і не мали у собі ніякого блиску свідомості, дивився поглядом, похожим на шкла у пташиних опудал. Нарешті він щось мукнув, і в його знов заблищали сльози із–під білих частин очей і, перекотившись через повіки, почали текти між волосинки бороди і там зникати, і затримуватися. І він вимовив дуже ясно:

— Ї…сти.

Тут і Парцюня хотів теж вимовити щось, але Сіямський гостро його штовхнув тихо правою рукою, і він зупинився, віддавшись мовчазній увазі… Але жінка жодним поглядом, жодним рухом голови не зраджувала своєму наставлению бути пробудницею Брусових зацікавлень. І в цім її настрої напруження були всі разом з обома чекістами, які сиділи трохи ззаду Бруса і трохи збоку від тих двох, що були у білих халатах і підтримували хворого. Жінка гладила і гладила Брусову руку, і в його сльози котилися і котилися. І раптом спиталася, неначе зробивши стрибок:

— Що в тій шкатулці було, що ти з батьком закопував?..

І Брус відповів:

— Тво. ррр…и.

— Чиї?

Після останнього питання в його зараз же зупинилися бігти сльози, і він проказав таким глухим голосом, який западається у непритомність тії людини, що переходить від наглого пробудження у нагле засипання:

— Я…спати…

І в його знов здригаюче ліве око звузилося, а праве, згубивши недавні свої блиски, так і лишилося у всій своїй величині не сплющеним. Жінка випустила Брусову руку і перевела погляд на Сіямського. І той, неначе зрозумівши якусь ознаку в йому, устав негайно і, звернувшись до Парцюні, кинув слова, повні байдужості, яким він не сховав здавленого обурення.

— Ходім… Справа ясна. Він здурів. Немає чого з ним нам возитися. Треба віддати психіатрам.

Парцюня теж устав і відповів Сіямському фразою, яка швидше свідчила про Парцюнине спантеличеня, а не про правдивість душевного його стану:

— Якби у його була жінка, то я б його віддав їй таким, як він зараз є. Нехай би забавлялася. А так, то нехай іде в Кирилівку таким.

— Про мене. Що хоч, те й роби… Моя хата скраю…

Закінчив Сіямський, не глянувши ні на кого. Парцюня і він попростували в тюрму тією стежкою, якою увели були й Бруса. І для переходу кімнати із зеленим світлом вони не надівали газових машкар. І коли за ними причинилися двері, жінка звелася з ліжка, а два чоловіки у білих халатах положили Бруса на ліжко і