Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

діставали воду, розхлюпуючи її по підлозі і обливаючи нею себе. Через те навколо кадоба стояла калюжа води і у всіх арештантів були мокрі черева. Вони безперервно пили воду із своїх посудин, але потягнувши один або два ковтки, знов лізли з посудиною до діжки, виливаючи туди рештки води назад. Вони не розмовляли і не кричали. Мабуть, у їх не було сили на це, бо кожного тіло було роздуте і розпите. Сорочки в них були чорні від непрання. А від чухання були подерті і висіли шмаття ганчір'я з їх спин і з їх черев. Штани так само світили передками і задками і спускали брудні пацьорки теліпатися донизу. І кожна одірвана латка і брудний пацьорок був мокрий і приставав до некупаного тіла, засіяного лепом. Тільки спереді гниття одежі не приставало до тіла, бо по них збігала вода, неначе отрута із гадючих голів. Цей страшний люд був зарослий бородами і босий. У камері чувся тільки стукіт посудом об діжку і плескіт води, неначе від коліс маленького пароплава або від водяного млина. І оскільки у великій залі була спека, остільки тут була помірність у температурі повітря. І оскільки там був стиск і давотня, остільки тут було просторо.

Аж ось підійшов до Бруса той, що пив довгим ополоником, тримаючи свою посудину у правій руці, і сказав:

— Я староста камери і маю вам дати місце на нарах, але раніше ви мусите мені сказати, чи ви питимете воду?

— Зараз не буду, але трошки згодом буду.

Здивований і стривожений таким питанням, відповів Брус. Та староста знов наполегливо почав говорити. І вимова слів у його була важка і страшно повільна, неначе для його ті слова, що він вимовляв, і той реальний їх зміст, який мав правити за життєву вимогу і за саме життя, — йому вже такі байдужі, як і кості тих людей, що вмерли мільйон років тому. Він був присадкуватий і мав обличчя у лепу. А може, воно було таке синє, аж чорне? Цього Брус не міг розібрати, бо староста стояв спиною до електричного світла. Але ясно було тільки те, що обличчя його було непомірно набрякле і світилося сірими очима, повними зупиненої, омертвілої невиразності. І здавалося, що в їх розпливлися чоловічки очей. І кола, де видніють чоловічки, здавалося, наближалися до того стану, щоб стати білими такими, як очне яблуко. Під очима цієї людини висіли два мішечки з рідиною. Вони на тлі чорної бороди біліли так, як у утопленого пацюка або в кота дуже вимочений язик чи кишки. На старості не було сорочки, а тільки був піджак, старий–старий… Та ще з таким пахом, який має шкіра скотини, що спочатку засхне, а потім розмокне та й висить у сирому місці. І видно було, що якби він схотів застібнути піджак, то на животі не зійшлися б ґудзики, бо так потворно черево роздувалося. А на грудях над тією кісткою, де сходяться ребра, стирчав кущик чорного волосся, який робив враження, що він тільки через те там, що ще не встиг випасти. І штани в старости були з однією холошею на лівій нозі, бо на правій холоша сягала тільки до коліна. І ноги всю свою пухлятину оголено показували на світ, маючи поміж пальцями чорноту набитого туди бруду. І він говорив:

— Треба зараз пити. А як ви не хочете, то я вас покладу он на тім топчані. І ви вже будете не з нашої компанії. Ми тримаємо голодовку на одну їжу, а воду п'ємо. Ми всі ждали суду на смерть і голодували перед вироком, і нас перевезли сюди. І ми мусимо тримати голодовку тридцять суток. Хто витримає, то того начальник Гепеви випустить без суда і слідства… Спочатку ми так голодували, як і всі… Тільки тоді стали так голодувати, як оце зараз, коли нас перевели сюди. Я зараз вам подам ополоник води… коли…

І пішов. На Бруса ця розмова зробила враження нелюдського жаху. У розмові було щось недоговорене і божевільно фальшиве. Всі ці люди, вода у діжці, камера з мокрою підлогою були далеко моторошніші, ніж ота зала, через яку він сюди проходив. Там видно було разом з усіма страшними зарисами драматичну долю зігнаних людей. А тут про віщо було думати і чого сподіватися оцим людям?.. Що за голодовка?.. І що за чудний термін голодування?.. І чого ці люди повірили у спасенність його, що так бовтаються у воді і пухнуть, і ждуть тридцятого дня?..

І приніс староста, шкандибаючи, води. І Брус лизнув пересохлим язиком губи і відмовився:

— Я не хочу зараз… Покажіть мені моє місце.

І староста вилив додолу свою воду з ополоника і показав буйдужою рукою на тапчан під нішею:

— Ото ваше місце… ідіть і лягайте.

І вернувся до своєї діжки. Брус думав, що йому поможе йти, думав, що він йому запропонує допомогу, бо йому було дуже сутужно в колінах. Але тепер він уже рішив до цих людей не звертатися. І почав братися за стіну і рухатися до тапчана. І скільки часу він отак простував — чи п'ять хвилин, чи півгодини, але таки дійшов сам. І ліг на тапчані, і відвернувся від камери, щоб хоч трохи відвести свою змучену увагу від того жаху, що плескався у воді посеред камери. І диво дивне. Не встиг він полежати й хвилинку, як погасло світло у камері, і люди почали шамотіти й розлазитися по нарах. Плескіт затих, і тиша, неначе заворожена, заніміла у камері. Але тепер уже Брус не міг заснути і не міг уже й думати. Він лежав, неначе закоценілий, і в його уяві помимо його волі зринали картини страшної дійсності і знов занепадали десь за свідомість, аби дати новим картинам з'явитися. І він уже не чув, як сон крізь якісь щілини і відкриті ходи тюрми увійшов і ліг страшним своїм тягарем на скатованих людей…

Аж враз він здригнувся. Щось гуркнуло у ніші за дверима. Він нашорошився. І відчинилися широко двері, і відти блиснуло світло. Брус хотів підвестися і глянути, що таке? Але із–за спини у нього