Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Я познайомився з Помоном через одного студента-медика. Студент учащав до Помона, аби заробити трохи грошей, бо, щасливець, був обдарований величезним пенісом. Студента запрошували, щоб він своєю славетною кабакою ожвавлював невеличкі, суто інтимні вечірки в передмістях. Дами захоплювались ним, не вірячи, що можна мати «отакенний». Що ж, звичайна маячня дівчат, що відчувають власну меншовартість. У поліційній картотеці наш студент числився під страшним прізвиськом «Валтасар»!
Між клієнтами, що чекали черги, розмови зав'язувались важко, бо тільки страждання лине на всі боки, а насолода й потреби соромляться.
Так чи так, а полюбляти сексуальні насолоди й бути бідним — гріх. Коли Помон дізнався про моє становище й лікарську практику, то зважився звірити мені свою слабкість. Його виснажувала одна лиха звичка. Вона змушувала його мастурбувати під столом під час розмов із клієнтами, з тами довічними шукачами, яким не дає спокою промежина.
— Розумієте, в мене така робота! І мені дуже важко втриматись від соло… Бо як послухати все, що ті негідники тут патякають!
Тож клієнтура зрештою привчила його до тієї капости. Щось подібне до цього можна помітити і в надміру гладких різників, яких завжди тягне напихатися м'ясом. Я, крім того, гадав, що нижню частину черевної порожнини Помонові всякчас роз'ятрює підступна легенева хвороба. А втім, за кілька років він і справді помер від сухот.
Нескінченні балачки претензійних відвідувачів виснажували його ще й по-іншому: завжди брехливі, вони знічев'я викладали йому цілу купу вигадок, а щодо сідниць, то, як послухати цих клієнтів, годі знати їм рівню, навіть обнишпоривши світ.
Надто в розмовах із чоловіками доводилося захоплено відгукуватись про їхні палкі вподобання. Ці чоловіки діставали не більше втіхи, ніж прихильники поділеного кохання, скажімо, клієнта пані Ерот. Навіть в одній паці листів, які щоранку приносили в Помонове агентство, містилося досить незадоволеного кохання, щоб назавжди згасити всі війни цього світу. А проте ті потоки любові ніколи не сягали далі заду — ось де нещастя.
На Помоновому столі лежали огидні стоси палкої нудотини. Прагнучи дізнатися більше, я вирішив узятись до класифікації того величезного епістолярного соромщтва. До різновиду пристрастей, повчав мене Помон, ставляться так само, як до фасону краваток чи до різних там хвороб; передусім виділяємо безумців, далі — мазохістів та садистів, потім бичувальників, «повелителів», і так в усьому. Тут уже недалеко й до того, що розваги обертаються на тяжку працю. Шукачів цих розваг уже вигнано з раю — є всі підстави для такої думки! Помон погодився зі мною; його руки завжди були вологі, а нестримне нечестя завдавало насолоди й муки водночас. За кілька місяців я вже досить пізнав і самого звідника, і його ремесло. Мої візити порідшали.
У кінотеатрі «Таралу» мене й далі мали за цілком придатного, спокійного й сумлінного статиста, проте через кілька тижнів заспокоєння до мене з несподіваного боку підкотилося лихо, і я був змушений, і то притьмом, покинути сцену й рушати далі в свої кляті мандри.
Як поглянути з відстані часу, перебування в «Тарапу» було, по суті, недозволеним і підступним перепочинком. Ті чотири місяці я завжди добре вдягався і, граючи здебільшого султана, двічі — центуріона, іншого разу — авіатора, регулярно отримував чималеньку платню. Я наїдався на роки наперед: життя рантьє, тільки без ренти. Зрада! Небезпека!
Одного вечора, не знати з якої причини, перекрутили ввесь наш номер. Новий пролог зображав Лондонську набережну. Я стривожився: наші англійки мали в цьому номері фальшивими голосами співати, так би мовити, на берегах Темзи, вночі, я ж грав роль поліцая. Роль цілковито без слів, я мав походжати туди-сюди вздовж парапету. Раптом, коли я нічого й не сподівався, їхня пісня стала сильніша за життя, ба більше: круто повернула мою долю в бік нещастя. Тож поки вони співали, я не міг думати про щось інше, крім жалюгідного світу злиднів і мого власного життя, надто тому, що від співу тих сучок мені краялося серце, мене вивертало від нього, як від тунця в бляшанках. А я ж гадав, ніби давно пережив, забув усе найтяжче! А найгірше — ця пісня була весела, проте наганяла смуток. А дівчата, співаючи, вигинались, намагалися прикликати ті веселощі. А втім, свого, мабуть, досягали, вони немов прикривали злидні, ховали горе під запиналом…
Ні, я не помиливсь! Я вирушав у подорож серед туманів і скарг! Скарги стікали скорботними краплинами, ми немов щохвилини старішали. З декорацій також скапували страх і розгубленість. А мої приятельки виспівували. Вони, здається, не розуміли, що їхня пісня лихими чарами накликає на нас нещастя… Пританцьовуючи, веселячись, оскаржували своє життя… Коли це надходить так іздалеку, з такою певністю, не можна ні помилитися, ні опиратись.
А злидні відчувалися всюди попри всю ту пишноту, що була в залі, на нас, на декораціях, злидні вщерть виповнювали все і, ні на що не зважаючи, затоплювали землю. Що ж, дівчата були справжні митці. Від них поширювавсь тяжкий смуток, а вони не хотіли ні зупинити його, ні навіть зрозуміти. Тільки очі були сумні. Але самих очей не досить. Дівчата оспівували муку людського животіння та борсань і не розуміли цього. Вони й далі все пов'язували з коханням, тільки з коханням, бо про решту цим створінням не сказали. Тобто оспівували нібито дрібні прикрощі. Що ж, нехай це й так називають! Коли ти молодий і ще нічого не зазнав, усе сприймаєш за прикрощі кохання…
Where l go… where I look
It's only for you… ou…
Only for you..ou…
Отак вони співали.
У молоді просто манія зводити всю людську природу до заду, до єдиного освяченого марення, до любовного шаленства. Можливо, згодом, вони порозумнішають — коли все це скінчиться, коли їх не полонитимуть ілюзії, коли огорне справжній смуток суворої країни, — усіх шістнадцятьох танцівниць із кобилячими стегнами й труськими груденятами… А нужда вже й так учепилася в цих красунь, і вони не відкрутяться від неї. Нужда вже
