Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Уже не один рік Сід підганяв Помона, аби той знайшов йому добре виховану подружку, його мрію. Але пропоновані йому дівчата ніколи не мали, як на його смак, досить доброго виховання, завжди робили щось не так, отже й не підходили йому. Коли добре поміркувати, існують два головні різновиди «подружок»: ті, в котрих «широкі погляди», і ті, що дістали «добре католицьке виховання». Отож для злидарів є два способи почуватися вищими і два способи пробуджувати неспокій і невдоволення: «пропаща душа» і «розважлива дівчина».
Місяць за місяцем усі Сідові заощадження йшли на ті пошуки. Тепер із Помоновою допомогою він дійшов краю своїх ресурсів, а також межі сподівань. Згодом я дізнався: цього самого дня Сід вирішив накласти на себе руки десь у глухому закутку. А втім, тільки побачивши Помона, що вийшов з дому, я не сумнівався: діється щось незвичайне. Тож я таки довгенько йшов їм услід батіньйольськими кварталами; на вулицях ставало дедалі менше крамниць, ба навіть барв, а в кінці з'явилися підозрілі підвальчики, тулячись біля самої акцизної контори. Коли нікуди не квапишся, на тих вуличках украй легко заблукати, — по-перше, через сум, який вони навівають, по-друге, через байдужість, якою тут повите все навколо. Якщо мати хоч трохи грошей, слід негайно брати таксі, аби уникнути нестерпної довколишньої нудьги. В тутешніх жителів така тяжка доля, аж мимоволі бентежишся. Здається, по той бік позапинаних вікон дрібні рантьє навмисне не закрили газ. Тут нічого не вдієш. «Паскудство!» — кажуть у таких випадках, але нього замало.
До того ж нема навіть лави, де можна посидіти. Всюди сірі, брудні тони. Коли дощить, краплі падають з усіх боків, летять в обличчя й вуха, а вулиця стає ковзка, мов спина величезної рибини з борозенкою посередині. В цьому районі не те що нелад, — він радше скидається на більш-менш упорядковану в'язницю — в'язницю, якій не потрібні двері.
Тиняючись там, я зрештою відразу після вулиці Вінеґрієр загубив Помона і його самогубцю. Але вже так близько підійшов до Ґарен-Рансі, що не міг утриматись і не кинути побіжного погляду з фортечних мурів.
Годі заперечувати: Ґарен-Рансі — здалеку досить приваблива місцевість: завдяки гаєві на великому цвинтарі. Якщо на мить улягти омані, може видатись, ніби перед тобою Булонський Ліс.
Коли неодмінно кортить дізнатись якісь новини, треба звертатися до тих, хто їх знає. Зрештою, сказав я собі тоді, я нічого не втрачу, зайшовши на хвилинку до Анруїв. Вони напевне знають, що діється в Тулузі. Тож я знову повівся нерозважливо: втратив пильність. Ти ще не знаєш, куди потрапив, а проте вже цілком зануривсь у мерзенні обшири ночі. І тоді стається нещастя. Досить найменшої дурниці. А власне, ніколи не треба намагатися знову бачитись із певними людьми, надто з отакими. Бо кінця не буде ніколи.
Хоч я зволікав, вибираючи якомога довший шлях, сама звичка привела мене аж до хати Анруїв. А я ж прийшов не на те, аби глянути, чи стоїть вона на місці. Засіявся дощик. На вулиці не було більш нікого, крім мене, проте я не зважувався ступити бодай іще крок. Вже мало не повернув був назад, аби не силувати себе, аж тут двері будиночка прочинились — саме стільки, щоб невістка рукою поманила мене зайти. Вона, звісно, бачила геть усе. Бачила, як я вагався на протилежному тротуарі. В мене зразу виникло бажання не підходити, проте невістка наполягала й навіть покликала мене:
— Докторе! Ходіть швидше!
Саме так вона й погукала — владно… Я злякався, щоб хтось не побачив, і квапливо збіг на нешироку терасу, зайшов у коридор і знову побачив грубку й усю знайому обставу. Проте не знати чому стривожився. А невістка стала розповідати, що її чоловік уже два місяці тяжко хворий і щодень йому стає дедалі гірше.
Я, звичайно, відразу запідозрив її. Й запитав нетерпляче:
— А як там Робінзон?
Вона пустила була моє запитання повз вуха, та зрештою відповіла:
— Їм обом ведеться в Тулузі добре. Оборудка вийшла на славу. — Вона це проказала так собі, мимохідь. І нічого не додавши, знову заговорила про свого чоловіка. Вимагала, щоб я заопікувався ним, не гаючи ні хвилини. Мовляв, я завжди був такий відданий… Що я дуже добре знаю її чоловіка й таке інше… Що юна тільки мені йме віри… Що він не хоче бачити іншого лікаря… Що вони не знали моєї адреси… Одне слово, маніжилась.
Я мав обґрунтовані підстави боятися, що ця чоловікова хвороба — теж незвичайного походження. Адже мені платили, щоб я як слід пізнав господиню й звичаї цього дому. І все ж сатанинська цікавість підтрутила мене зайти до кімнати.
Анруй лежав на тому самому ліжку, де кілька місяців тому я доглядав скалічілого Робінзона. За цей час кімната дуже змінилася, дарма що в ній нічого не переставили. Хоча меблі й так були старі й пошарпані, тепер чомусь видавалося, ніби вони порохнявіють на очах. Усе навколо перемінилось. Не обстава, звичайно, — змінилася кожна річ у глибинах власної сутносте. Речі стають інші, коли їх бачиш після перерви, вони немов набирають сили, щоб навівати тобі ще тяжчий смуток і гнітити дошкульніше й м'якше, ніж досі, й розчинятись у тій подобі смерте, яка мало-помалу огортає нас, день у день боязливо підступаючи все ближче, і кожного наступного дня ми відбороняємось од неї вже з меншою силою. Вряди-годи бачиш, як м'якне, морщиться життя в тобі самому, а разом з ним — звичайні, неоціненні, а часом і страшні покинуті люди й речі. Зі страху перед кінцем усе те береться зморшками, поки ти, натішившись чи настраждавшись, тупцяєш містом. А невдовзі навколо нашої минувшини — тільки безневинні, жалюгідні й беззбройні люди та речі: самі лише помилки, що тепер заніміли.
Невістка залишила мене наодинці з чоловіком. Анруй і справді не пашів здоров'ям. У нього кепсько розбігалася кров по жилах. Хвороба цупко вчепилася за серце.
— Я помру, — приказував він, проте, здається, не дуже цим переймався.
Мені щастить, мов шакалові, я завжди опиняюсь у таких ситуаціях. Для годиться я послухав, як б'ється його серце: адже треба бодай щось робити, саме цього від мене сподіваються. А серце немов бігло у в'язниці ребер, перестрибом доганяло життя, але даремні його стрибки та скоки, життя було