Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Переконавши одна одну, клієнтки, розмовляючи, вийшли, їх аж до порога супроводили усмішки всієї цукерні «Пташечки».
Міський парк навпроти видався мені придатним місцем для короткого перепочинку, годилося прояснити розум, а вже потім вирушати на пошуки Робінзона.
У провінційних парках до полудня лави майже завжди порожні, стоячи самотою біля клумб із каннами та стокротками. Поблизу гірського саду на приборканих водах серед сміття спочиває бляшаний човник, пришвартований до берега напівзотлілою линвою. Табличка повідомляла, що судно плаває по неділях, за два франки можна обплисти озеро навколо.
Скільки років? Студентів? Примар?
В усіх закутках парку стоять немов забуті невеличкі, ідеально заквітчані домовини, шелестить листя багатих на обіцянки гаїв, мають, бозна-що повідаючи, хустинки. Ніякої поважносте.
Годі мріяти! В дорогу, сказав я собі, на пошуки Робінзона та його церкви святого Епоніма разом з печерою, де він із бабцею стереже мощі. Я ж приїхав подивитись на це все, треба наважитись…
Я сів у фіакр, і ми мовби легеньким клусом рушили по вузьких і темних вуличках старого міста, де світло насилу пробивалося між покрівель. Позаду шкапи, що на всі боки дзенькали підковами, ми з гуркотом котилися по місточках над риштаками. На Півдні Франції вже давно не палили міст, війни тепер сюди не доходять і тому навколо такі старезні будинки.
До церкви святого Епоніма ми доїхали, як пробамкало полудень. Печера була трохи далі, зверху над нею мав стояти хрест. Мені її показали — он вона, серед невеличкого, випаленого сонцем саду. Заходили до тієї крипти через якусь дірку з перегородкою. Здалеку я побачив і дівчину, що стерегла печеру. Я одразу запитав її, як почувається мій приятель Робінзон. Дівчина, що вже замикала двері, мило всміхнулась і одним духом виклала всі новини, справді дуже втішні.
Звідти, де ми стояли, все видавалося рожевим під яскравим полудневим сонцем, а поточене каміння церковних стін здіймалося до небес, немов ладне, нарешті, й собі розчинитись у повітрі.
Робінзонова подружка мала десь двадцять років, тугі, міцні ноги й невеличкі милі груденята; маленьке личко з виразними рисами й трохи надміру, як на мене, чорні та пильні очі. Мрійливість таким людям не властива. Саме вона писала ті листи, що я їх діставав од Робінзона. Дівчина випередила мене, ступаючи до печери легкою певною ходою, її литки були мов виточені, а рухи зграбні, мов у безжурної веселухи, що, напевне, ще й як вигинається слушної миті. Руки пружні, короткі, вправні — руки честолюбної робітниці.
Клацнув ключ. Спека аж пританцьовувала навколо і легеньким маревом тремтіла над вулицею. Ми про щось теревеняли, а тільки-но відчинилися двері, їй ураз заманулося повести мене до печери, дарма що надійшов час обідати. До мене потроху верталася безтурботність. Дівчина запалила ліхтаря, ми стали спускатися, повітря дедалі свіжішало. Чудово. Я вдав, ніби зашпортався на східцях і схопив її за руку, це дало привід до жартів, а коли ми ступили на втоптану долівку, я легенько обняв її за шию. Вона спершу пручалась, але не дуже.
Лише коротка мить приязні — і я вже обкрутивсь навколо її черева, як справжній черв'як кохання. Нечестиві, ми слинили одне одному губи, щоб могли порозумітись наші душі! Рукою я поволі повз угору вздовж опуклих стегон; як добре, коли на землі ліхтар, тоді можна дивитись і на тіні, що посуваються тілом! Що ж, спробуйте і ви. Ох, у такі хвилини не треба втрачати ані дрібочки! Я скошував очі — і таки мав винагороду! Який порив! Яка несподівана радість! Знову задзюрчала розмова — о скільки в ній довіри й простоти! Ми стали друзями. Зад передусім! Ми заощадили десять років.
— До вас тут часто приходять? — відсапавшись, запитав я недоречно, але притьмом перейшов на інше: — А то, певне, ваша мати продає свічки в церкві? — Бо ж абат Протіст писав мені й про неї.
— Я заступаю пані Анруй тільки на обід, — відповіла вона. — Пополудні працюю у кравецькій майстерні. На Театральній вулиці. Ви, як їхали, проїздили повз театр?
Дівчина ще раз запевнила мене, що в Робінзона все гаразд, йому тепер краще, окулісти навіть гадають, ніби Робінзон скоро так добре бачитиме, що зможе сам ходити по вулицях. Він навіть уже пробував. Що ж, знамення напрочуд добрі. Бабця Анруй теж каже, що цілком задоволена печерою. Вона веде справи й складає гроші. Єдина незручність полягає в тому, що в їхньому будинку вночі їм не дають спати блощиці, надто коли надворі вітер. Тоді окурюють приміщення сіркою. Робінзон, здається, згадував мене часто, і то дуже приязно. Мало-помалу ми підійшли до історії та обставин майбутнього шлюбу.
За балачками я не встиг запитати, як її звати. її ім'я Мадлон, вона народилась у воєнні роки. їхній шлюбний проект кінець кінцем задовольняв мене. Мадлон — таке ім'я годі забути. Мадлон, безперечно, знає, що робить, виходячи за Робінзона. Таж він, дарма що із здоров'ям у нього ліпше, назавжди зостанеться калікою. А вона гадає, ніби в нього тільки очі уражені! Але ж у нього ще й хворі нерви, негодяща мораль — атож! Я мало не бовкнув про це, мало не застеріг її… Я ніколи не знав ні як говорити про шлюб, ні як спекуватись такої теми.
Щоб говорити про інше, раптом перейнявся великою цікавістю до всього печерного начиння, а оскільки ми зайшли досить далеко, нагода зацікавитись печерою була слушна.
Підносячи ліхтарика, ми вихоплювали з темряви поодинокі трупи, висвітлювали їх у мурованих нішах. Дивлячись на них, туристи, певне, мали над чим замислитись! Ці давні мерці поприлипали до муру, мов розстріляні. Вони аж ніяк не складалися чи то зі шкіри, чи то з кісток, чи то з одягу. А з усього потроху. Збереглись вони поганенько, повсюди чорніли діри. Час, уже кілька сторіч женучись за їхньою шкурою, ніколи не давав їм спокою. Вряди-годи відбатовував од них шматки плоті. Час побільшував усі діри, хапаючись навіть задовгі волокна епідермісу, які забула смерть біля хрящів. Животи трупів були геть спорожнені, але тепер здавалося, ніби замість пупка в кожного — невеликий згусток темряви.
Мадлон пояснила, що на цвинтарі мерці лежали в негашеному вапні добрих півтисячі років, аби дійти до такого стану. Тепер навіть не
