Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Збавити пообідній час можна і з вудкою в руках, але тут виникали свої труднощі, бо Робінзонові було б прикро, що він навіть не бачить поплавця. А якщо й далі плисти човном, то я вже знесилів, з мене годі, навеслувався. Я вже не мав тієї снаги, як колись, на африканських річках. Я постарів, і то в усьому.

Прагнучи заохотити друзів до інших фізичних управ, я став запевняти, що коротка прогулянка пішки вздовж берега піде нам тільки на користь. Пройдімо, сказав я, бодай до тих високих трав, онде, коло рядка тополь, туди й кілометра немає.

Ми пішли, я під руку з Робінзоном, а Мадлон трохи попереду — по траві так іти зручніше. На одному річковому закруті почувся акордеон. Музика линула з гарної барки, пришвартованої до берега неподалік від нас. Музика враз причарувала Робінзона. Річ зрозуміла в його стані, а втім, він завжди любив музику. Задоволені, що нарешті догодили Робінзонові, ми сіли просто на траву, не таку припорошену, як на березі, й побачили, що барка та незвичайна. То було чисте й доглянуте судно, що вже не возило вантажів, його використовували як житло. На палубі росло багато квітів і навіть стояла гарненька собача буда. Ми змалювали барку Робінзонові, і йому кортіло розпитати нас геть про все.

— Мені б так хотілося жити на такому доладному судні! — зітхнув Робінзон. — А тобі? — звернувся він до подружки.

— Розумію! — відповіла Мадлон. — Однак, Леоне, знаєш, скільки грошей піде на неї? Мабуть, ще більше, ніж на будинок, який можна здавати пожильцям!

Утрьох ми заходились міркувати, скільки ж коштує така чепурненька барка, й не могли дійти згоди. Кожен називав свою суму. Ми, зрештою, звикли все переоцінювати. Звуки акордеона тішили, сподобались нам і слова пісні… Кінець кінцем ми зійшлися на тому, що барка коштує сто тисяч. Є про що мріяти…

Милі очі заплющ, час-бо хутко біжить

У чудових краях, куди мрія летить.

Ось що, фальшивлячи, а все-таки, як зважити на обставини, досить мило співали на барці кілька жіночих і чоловічих голосів. Спів гармонійно зливався зі спекотним недільним пополуднем, навколишніми луками та річкою.

Робінзон затявся і знай набавляв ціну. Вважав, що барка, за нашим описом, коштує набагато дорожче. Там навіть шибки нагорі, щоб до кают потрапляло світло, всюди мідь, — одне слово, розкіш.

— Леоне, вгамуйся, — намагалася заспокоїти його Мадлон. — Краще ляж і трохи спочинь — тут травичка така густа. Сто тисяч або п'ятсот — хіба це для тебе чи для мене? Нема чим перейматися.

Робінзон ліг, проте й далі визначав ціну, силкуючись уявити, побачити таку дорогезну барку.

— А вона з двигуном? — запитав він. Цього ми не знали. Робінзон наполягав, і я, щоб йому догодити, став оглядати корму, дивлячись, чи не видно валу, який тягнеться до гвинта.

Милі очі заплющ, бо життя тільки сон,

А кохання — брехня, попадеш у полон.

Милі очі заплю-ю-ющ!

На барці виспівували й далі, а ми, врешті, попадали з утоми. Ті люди приспали нас.

Трохи згодом звідкись вискочив спанієль, вибіг на східці й загавкав. Спросоння ми аж підскочили і ого як вилаяли бідолашного спанієля! Робінзон злякався.

З дверцяток, що вели всередину барки, на палубу вийшов якийсь чоловік, мабуть, господар. Йому, бачте, не подобалось, що на його собаку кричать, тож ми як зчепилися! Але за хвилину чоловік, збагнувши, що Робінзон, так би мовити, сліпий, ураз принишк і навіть збентежився. Замовк і, залагоджуючи сварку, став немов перепрошувати за неґречність. Задля відшкодування запросив нас на барку, просто випити кави, сьогодні в нього день народження. Йому не хочеться, щоб ми й далі отут пеклися на сонці, розводився він. Дуже добре, що ми нагодились, бо їх за столом тринадцять. Господар був ще молодий — з тих, що задовольняють свої примхи. Сказав, що кохається в кораблях, тож ми відразу все зрозуміли. Але його дружина боїться моря, і вони кинули якір тут, сіли, так би мовити, на рифи.

Удома в господаря, тобто на барці, всі, здавалося, зраділи, тільки-но побачивши нас. Надто його мов намальована дружина, що грала на акордеоні, наче Бог. Крім того, нас запрошено на каву — яка люб'язність! Таж ми могли бути казна-ким! А нам виявили таку довіру — треба ж не осоромитись перед цими чарівними господарями. Та й перед їхніми гостями. Робінзон мав свої вади, але здебільшого відчував ситуацію. Чуючи тільки голоси, він серцем зрозумів, що слід поводитись гідно й дотримувати манер. Наш одяг був, звісно, поганенький, але охайний і цілком пристойний. Господареві барки — тепер я мав нагоду придивитись до нього ближче — виповнилося років тридцять, він мав чорне, густе — «поетичне» — волосся й ходив у костюмі матроського стилю — гарному і напрочуд елеґантному. Його мила дружина дивилася на нас справді «оксамитними» очима.

Обід закінчувавсь, проте на столі ще громадились усілякі наїдки. Звичайно, ми не відмовились від тістечок! І від портвейну, щоб наздогнати їх. Я давно вже не чув таких вишуканих голосів. Вишуканим людям, а надто їхнім дружинам, властива своєрідна манера розмовляти, що відразу примушує тебе знітитись і відбирає сміливість; їхня мова, щоправда, — незграбні і претензійні фрази, але натерті, як старі меблі. Ті фрази, навіть безневинні, наганяють страх. Боїшся зашпортатись, навіть просто відповідаючи їм. Ба більше: навіть виводячи задля розваги навмисне грубими голосами пісні голодранців, вони однаково зберігають ту вишуканість тону, що сіє недовіру й відразу, вишуканість, у якій завжди вчувається батіг, конче потрібний для розмови зі слугами. Це збуджує, а водночас