Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Я пошепки розповів Робінзонові, як розставлено меблі, до речі, всі старовинні. Через те салон нагадав мені материну крамничку, проте тут, звичайно, було набагато охайніше й гарніше. В матері завжди тхнуло залежаним перцем.
А на кожній переділці всюди висіли картини, їх малював сам господар. Художник. Це мені сказала його дружина, і то дуже церемонячись та маніжачись. Видно, кохала свого чоловіка. Отже, господар — митець, красень із пишною шевелюрою і щедрою рентою — всім, що потрібне для щастя. На додачу — акордеон, приятелі, мрії на палубі над лиш інколи повноводою річкою, і радість, що не треба нікуди відпливати. Це все належить їм, а до того ж і неоціненна принада та свіжість світу між фіранками і подмухом вентилятора, божественне чуття безпеки.
Ми прийшли, тож ніяк не годилось, щоб хтось відставав від товариства. Спершу холодні напої й полуниці з вершками — мій улюблений десерт. Мадлон аж кривилась, коли куштувала їх. Тепер вона теж намагалася показати щонайкращі манери. Чоловіки дійшли думки, що Мадлон дуже мила; надто тесть, заможний добряга, здається, страшенно тішився, що поруч із ним Мадлон, і зі шкури пнувсь, аби догодити їй. Тільки для неї треба збирати лакоминки з усього столу і накладати до самого носа-дива! За розмовою тесть, певне, забувшись, сказав, що він удівець. А Мадлон від лікерів одразу сп'яніла. Робінзонів костюм, як і мій, відгонив утомою, сезонами й пересезонами, але в затишку барки цього можна було недобачити. А проте я почувався приниженим серед решти гостей, невимушених в усьому, охайних, доглянутих і чистих, як американці, чепурних і статечних, готових хоч зараз на конкурс елегантности.
П'яненька Мадлон стала вже забувати про свої хороші манери. Задерши гострого носика до картин, верзла дурниці, й господиня, трохи збагнувши ситуацію, взяла акордеон, щоб її виправити. Всі заспівали, а за ними тихенько затягай і ми троє — але фальшиво і гидко — тієї самої пісні, яку вже чули на березі, потім ще однієї.
Робінзон спромігся розговоритись із літнім добродієм, що, здається, знав усе про вирощування какао. Чудова тема. Колоніальна, навіть двічі колоніальна. «Коли я жив у Африці, — почув я, на свій превеликий подив, як вихваляється Робінзон, — і працював за агронома в компанії „Пордюр'єр“, — торочив він далі, — я одного разу все селище погнав збирати…» І таке інше. Робінзон не міг мене бачити й варнякав від щирого серця. Молов казна-що… Еге ж, сфальшовані спогади. Брехав просто у вічі старому чоловікові. Плів усе, що могло підняти його до рівня того досвідченого добродія. Завжди стриманий у розмові, Робінзон тепер дратував мене, завдавав болю своїми балачками.
Робінзонові дали почесне місце на широкому напахченому дивані; тримаючи в правій руці чарку горілки, лівою він широкими жестами змальовував велич непрохідних лісів і шаленство екваторіальних ураганів. Робінзон упився, добряче впився. Ото б уже натішився Альсід, побачивши його в цьому закутку! Бідолаха Альсід!
Що ж, ніде правди діти, на барці було таки дуже затишно й добре. Надто коли на річці звіявся вітерець і в шибах побігли брижі хвиль, замаявши, немов прапорці нових веселощів.
Нарешті подали морозиво, потім знову шампанське. Господар святкує свій день народження — цією звісткою він нам протуркав усі вуха. Йому хотілося бодай раз на віку ощасливити всіх присутніх і навіть тих, хто нагодився випадково, тобто нас. На годину, дві, а то й три ми всі примирились під його орудою, всі стали приятелями — знайомі, решта гостей і навіть чужі, навіть ми, що нас, не мавши чогось ліпшого, просто підібрали на березі, щоб їх не сиділо за столом тринадцять. Я вже намірявся вилити свою жовч, але, оговтавшись, запишався й надумав інше. Добре було б, гадав я, трохи виправдати свої гостини й розповісти, що в моїй особі їм пощастило запросити одного з найвидатніших паризьких лікарів, — від цієї думки мені аж голову запекло! Коли я недвозначно заявлю про це, ніхто й не сумніватиметься! І тим паче не сумніватимуться в пересічності моїх супутників! Тільки-но дізнавшись, хто я насправді, ці люди будуть зачаровані, підлещені, і кожен, не чекаючи, почне мене втаємничувати у свої дрібні тілесні недуги, і я скористаюся цим, щоб ближче познайомитись із донькою одного підприємця — невисокою, повнуватою дівчиною, яка страждала, зокрема, на кропив'янку і кислий відриг, що інколи, не знати чого, з'являвся в неї.
Коли не звик споживати добірні страви й тішитися комфортом, вони дуже легко запаморочують тобі голову. А правді тільки цього й треба чкурнути від тебе якнайдалі. Щоб відігнати її геть, досить найменшого зусилля. Люди не тримаються за свою правду. Серед раптової щедрости задоволень буйне марення величі вмить обертає тебе у свого слухняного раба. Я повернувся до дівчини й заговорив, без упину розводячись про кропив'янку. Люди, як-от Робінзон, виступають із кола щоденних принижень, пробуючи брехнею, цією монетою злидарів, дорівнятися до багатіїв. Зате кожен соромиться своєї неоковирної плоті, враженого болячками тіла. Я не міг наважитись і розкрити їм свою правду: це було б ще гірше, ніж якби я скинув штани перед ними. Мені за всяку ціну треба створити добре враження.
На їхні запитання я став відповідати вигадками, наслідуючи Робінзона, що дурив старого плантатора. Ну, мене теж понесло! Моя широка клієнтура! Виснажлива робота! Мій приятель Робінзон, агроном, що гостинно запросив мене до свого тулузького шале…
А коли гості добре наїлись і напилися, їх дуже легко переконати. Яке щастя! Ковтають усе! Робінзон став моїм проводирем у гонитві за потаємним щастям імпровізованих нісенітниць.
Робінзон був у димчастих окулярах, і гості не бачили, в якому стані його очі. Ми великодушно приписали його нещастя війні й миттю піднеслися, дорівнялись, і соціально, й політично, аж до них, тих шановних гостей, попервах трохи заскочених примхою господаря-художника; світське становище митця просто зобов'язувало його вдаватись інколи до ексцентричних вчинків. Запрошені й справді стали вважати нас трьох за люб'язних і цікавих співрозмовників.
Мадлон грала, мабуть, свою роль нареченої не так сором'язливо як слід, і збуджувала геть усіх, навіть жінок, і то так, що я запитував себе, чи не скінчиться все оргією. Ні, мереживо слів усякчас розривали недолугі намагання вийти за межі слів. Нічого не ставалося.
Ми, нагодовані й ситі, — щоправда, самим духом, — і далі липнули до подушок та фраз, досить-таки приголомшені спільною спробою дати нам щастя; ми найщиріше, найревніше і взагалі най-най силкувались робити
