Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

— Так собі, — відповів він твердо. — Але, знаєш… Передусім йому нічого не варто!

З цих слів годилося зробити висновок, і Мадлон знову стала звинувачувати:

— Лікарі, як відомо, — завжди якісь негідники. А він, мабуть, найбільший серед них!

— Як ти одразу все помітила! — підтвердив мій щирий, щасливий приятель і додав: — Інколи його так проривало, що мені здавалось, ніби він наркоман. Крім того, в нього отакенна штука! Якби ти тільки бачила! Це щось неприродне!

— Ох! — зойкнула, миттю приголомшена Мадлон, намагаючись пригадати, яка в мене штука. — Ти думаєш, у нього є хвороби? — Мадлон не на жарт стривожилась, раптом протверезівши від тієї інтимної інформації.

— Цього я вже не знаю, — мусив визнати Робінзон. — На жаль, нічого не можу сказати. Але, коли жити отак, як він, заразитися можна завжди.

— Мабуть, твоя правда, він сидить на наркотиках… Певне, тому він іноді такий дивний. — І маленька голівка Мадлон підготувала ще один підступний удар: — Надалі його треба стерегтися.

— Ти його часом не боїшся? — запитав Робінзон. — Він хоч не чіпав тебе? Не залицявся?

— Та ні, я б не стерпіла! Але ж ніколи не знаєш, що йому заманеться. А раптом у нього буде криз? Такі кризи бувають у кожного наркомана. Знай, я ніколи не допущу, щоб він лікував мене!

— Якщо ми вже говоримо про це, то я теж, — схвалив її намір Робінзон. А на додачу знов ніжності та пестощі.

— Мій милий! Хороший! — заколисувала Мадлон Робінзона.

— Люба моя, люба! — приказував він. Потім тиша й шаленство поцілунків.

— Скажи мені, що кохаєш, стільки разів, скільки встигнеш, поки я розцілую тебе аж до пліч!

Тож гра починалася на шиї.

— Та ж я стану червона! — пручаючись, сопіла Мадлон. — Я душуся! Дай мені дихнути! — Але Робінзон не давав їй дихнути й заходився знову. Сидячи в траві неподалік, я намагався роздивитись, що там діється. Робінзон хапав її губами за пипки й пестив їх. Ігри зкоханих. Я збуряковів від мішанини почуттів, приголомшений власною нескромністю.

— Леоне, правда, ми будемо щасливі? Скажи, ти віриш у наше щастя?

То був антракт. Далі знову прожекти на майбутнє, яким нема кінця-краю, мов планам перебудови світу, але світу, що існував би тільки для них обох! Отакої! Про мене ані згадки! Здається, вони ніколи не припинять відхрещуватись від мене, звільняти свою інтимність від моєї нечистої прояви.

— А ти давно товаришуєш із Фердінаном? Це запитання роздратувало Робінзона:

— Так, давненько… Здибались то тут, то там… А вперше зустрілись випадково, під час подорожі. Він любить мандрувати по різних країнах. Власне, я теж, і ми віддавна ніби подорожуємо разом. Збагнула? — Робінзон звів наше життя до нікчемних банальностей.

— Ну, любий, вам треба припинити свою дружбу. І то негайно! — наказала вона йому коротко, ясно й рішуче. — Кинь його, навіщо він тобі здався? Еге ж, його треба кинути. Тепер подорожуватимеш зі мною. Зрозумів, мій маленький? Так?

— Ти що, ревнуєш? — запитав той йолоп, трохи, однак, збентежившись.

— Ні, Леоне, не ревную, але дуже тебе кохаю і хочу, щоб ти був тільки мій. Я ні з ким не хочу тебе ділити. Мій любий, тепер, коли я тебе так кохаю, він тобі не товариш… То лихий чоловік. Зрозумів? Ох, Леоне, скажи, що обожнюєш мене! І що розумієш мене!

— Богине моя!..

— Гаразд.

До Тулузи ми повернулися того самого вечора. А через два дні стався нещасний випадок. Я мав їхати, вже закінчував пакувати валізу, щоб іти на вокзал, як раптом почув знадвору крик. Прислухався… Треба чимдуж спуститися в печеру. Я не бачив тієї жінки, що гукала, але з її тону зрозумів: справа негайна, сталося лихо й потрібна термінова медична допомога.

— Що, так горить? — відгукнувся я, зумисне тягнучи час. Було десь близько сьомої години, пора, коли ми звичайно сідали до вечері. А попрощаємось, як домовлено, на вокзалі. Це влаштовувало всіх, бо бабця мала повернутися додому трохи пізніше: її попередили, що до печери прийде ще група туристів.

— Ідіть швидше, докторе! — наполягала жінка знадвору. — 3 пані Анруй сталося лихо!

— Гаразд, гаразд! — відповідав я. — Зараз іду! Зрозуміло! Вже виходжу! — За цей час я трохи оговтався. — Ідіть туди! — докинув я. — Скажіть, що я вже йду! Що я біжу! Тільки штани надіну.

— Треба негайно! — й далі наполягала жінка. — Таж кажу: вона знепритомніла! Здається, проламала собі череп! Упала зі сходів у печері! Зашпорталась — і до самого низу!

«Ясно», — сказав я собі подумки, почувши про цю дивну пригоду, і вже не мав потреби міркувати довше. Я побіг прямісінько на вокзал. Я визначився.

На свій потяг о сьомій п'ятнадцять я ледве встиг, уже на ходу скочив на підніжку.

Ми так і не попрощалися.

Тільки-но побачивши мене, Парапен вигукнув, ніби вигляд у мене кепський.

— Ти там, напевне, перевтомився, — сказав він, повнячись, як завжди, підозрами.

В Тулузі я й справді напереживавсь, але, зрештою, не мав на що нарікати, бо, як принаймні сподівавсь, успішно відкараскався од неабиякого клопоту, втікши слушної миті.

Я докладно переповів Парапенові всю пригоду, згадав і про свої підозри, проте він не був переконаний, що я діяв із належною спритністю. Але часу на суперечки ми не мали, бо на ту хвилю питання про роботу стало для мене просто нагальним. Не можна було гаяти час на балачки. Я мав лише сто п'ятдесят франків заощаджень і навіть не знав до пуття, куди мені тепер податись. У «Тарапу»? Там мене вже не взяли б: криза. Тоді повернутись у Ґарен-Рансі? До давньої клієнтури? Всупереч усьому я думав про це певну мить, але як про останній засіб, згнітивши серце. Я не відчував, ніби в мені згас священний вогонь покликання.

Кінець кінцем саме Парапен простяг мені руку, сповістивши про невеличку посаду, яку він знайшов для мене в психіатричній клініці, тій самій, де сам працював уже кілька місяців.

Отож мої справи знову налагодились. У клініці Парапен не тільки мав водити хворих у кіно, а ще й опікуватись «іскровим» методом лікування. В суворо визначені години, двічі на тиждень, він улаштовував справжні магнітні бурі над головами меланхоліків, навмисне зібраних у закритій, цілковито темній кімнаті. Це діялось, власне, задля розумової гімнастики, а також реалізації чудової ідеї доктора Баритона, Парапенового начальника. Той господар клініки був, до речі, великий скнара і призначив мені мізерну платню, додавши, проте, контракт із багатьма пунктами, і всі, звичайно, на його користь. Одне слово, начальник.

У клініці нам і справді платили дуже мало, зате непогано харчували, а спалося