Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Ми перестанемо гинути від спроб досягнути щастя тільки тоді, коли забудемо про них. Це коли не брати до уваги лиха, яке ми заподіяли собі, щоб опинитись на своєму теперішньому місці, щоб надати чарів нашим сподіванням, недолугим уявленням про щастя, поривам, брехні… Чого ж тут іще хотіти? І чого тоді варті наші гроші? А водночас і наші манери, і вічне життя, якщо хто до нього прагне… Й слова, які ти казав і кажеш, гадаючи, ніби ніхто раніше не вимовляв їх до того, як вони виповнили тобі мозок та рот; і пахощі, пестощі, міміка — зрештою, все, до чого ти вдавався, аби приховати це лихо й не говорити про нього через сором і страх, що воно повернеться до нас як нудота? Тож не завзяття нам бракує, ні, а радше змоги стати на істинний шлях, що провадить до спокійної смерти.

Поїздка до Тулузи була, власне, ще однією дурницею. Поміркувавши, я ще більш утвердився на цій думці. Отже, не маю виправдань. Проте, йдучи отак за Робінзоном через усі його пригоди, я відчув, як мене ваблять усілякі непевні оборудки. Бо ж іще в Нью-Йорку я втратив сон, коли мене бентежило бажання дізнатись, чи зможу я плентати за Робінзоном і далі. Ти тонеш, попервах ніч лякає тебе, потім її хочеться таки збагнути, й ти вже не кидаєш глибин. Але надто багато речей треба збагнути водночас. А життя коротке. Ти б не хотів бути з кимось несправедливим. У тебе вагання, ти не смієш судити про все зразу, а надто боїшся, що помреш, поки триватимуть вагання: адже в такому разі виявилося б, що ти прийшов на землю даремно. А це найгірше, що може спіткати людину.

Слід поквапитись, нетреба паплюжити власну смерть. Бо є хвороба й нужда, що розпорошують години і цілі роки, безсоння, що квацяє тебе сивиною не день і не тиждень, та рак, що, можливо, вже невідступно піднімається, об'явившись кров'ю в прямій кишці.

Кажеш собі, ніби ніколи не матимеш часу! Це навіть як не зважати на війну, завжди ладну серед злочинної нудьги людського роду піднятися з печери, де замикають злидарів. А чи достатньо вбивають тих злидарів? Невідомо. А якщо питання саме в цьому? Може, слід вигубити всіх, котрі не розуміють? І нехай народжуються інші, нові злидарі, і нехай так і буде аж доти, доки прийдуть ті, що розуміють жарти, геть усі жарти. Адже моріжки косять, поки трава стане густа й ніжна.

Приїхавши до Тулузи, я став перед вокзалом і завагався. Випив пляшечку пива в буфеті і ось уже йду по вулицях. Як добре в незнайомих містах! Це саме та мить і місце, коли ще можна припускати, ніби всі, кого бачиш, — добрі та милі люди. Це мить марень і мрій. А поки ще діють мрійні чари, можна згаяти час у міському саду. Але слід стерегтися: дійшовши певних літ і не маючи щасливої родини, ти, як і Парапен, почнеш задивлятись у парку на дівчаток. Краще отут, на розі, поряд із парковою брамою, зайти до розцяцькованої, наче бордель, цукерні, де декоративні пташечки засіяли дзеркала з широкими скісними краями. Трохи уяви, і ти вже запихаєшся цукерками. Тільки для янголів. Продавниці стиха говорять про власні амурні справи, я чую:

— Тоді я сказала, щоб він прийшов у неділю. А тітка підслухала і як напалась на мене: каже, батько…

— Хіба твій батько не оженився вдруге? — урвала її подруга.

— Ну то й що, як оженився? В нього ж ніхто не забрав права знати, з ким гуляє його донька.

Друга продавниця теж так гадала, але між ними однаково спалахнула суперечка. Ставши в кутку й намагаючись не заважати їм, я мовчки пожирав суфле й тістечка, які, до речі, непомітно вкрав, і даремно сподівався, що дівчата швидко розв'яжуть делікатні проблеми родинного протоколу — вони не могли з них виплутатись. Жодного результату. Нездатність міркувати обмежувала їх брудною і брутальною ненавистю; бризкаючи слиною, продавниці аж душилися від браку логіки, пихи та невігластва, в їхніх грудях клекотіли тисячі прокльонів.

А мене, проте, та огидна сварка зачарувала. Я допався до ромових бабок і вже й не рахував їх. Продавниці тим паче. Я сподівався вийти тільки тоді, як вони залагодять сварку, але пристрасть зробила їх глухими, і невдовзі обидві заніміли, стоячи майже поряд зі мною.

Затамувавши жовч, роздратовані, продавниці, ховаючись за прилавок, стали задовольнятись тістечками, набурмосені, непроникні, непереможні, і кожна подумки намірялася «сказати це» ще гостріше, вилити при наступній нагоді на товаришку, і то набагато швидше, ніж тепер, усі безглузді, злісні та уїдливі плітки, котрі пощастить зібрати. Нагоді, яка, до речі, не забариться, яку самі вони й створять. Не аргументи, а послід, і гризуть одна одну невідомо за що. Я зрештою сів, щоб мене ще дужче глушив невпинний потік слів, намірів і помислів, я ніби опинивсь на березі річки, де дрібні хвильки невгомонних пристрастей ніколи не можуть дійти ладу.

Я слухав, чекав, сподівався — тут, там, у поїзді, в кав'ярні, на вулиці, в салоні, в консьєржки, — слухав і сподівався, поки злоба згуртується мов на війну, але все тільки ворушилось і нічого не діялось, тут не зарадять ні жалюгідні продавниці, ні будь-хто інший. Ніхто не спішить на допомогу. Над життям простерлося незмірне сіре одноманітне бубоніння, знявшись страшним, гнітючим маревом. Зайшли дві дами, і млявий чар пустої розмови, що поширювавсь на мене й продавниць, розвіявся. Навколо клієнток догідливо забігали, кожна продавниця намагалася виконати їхню найменшу забаганку, задовольнити всі вимоги. Дами вибирали, вказуючи на розмаїті тістечка, які намірялися купити. Розплачуючись, красно дякували, а потім запропонували одна одній з'їсти «на місці» кілька хрустких листочків.

Одна дама, сто разів дякуючи, відмовилась, довірчо й велемовно пояснюючи другій, що лікар заборонив їй споживати солодощі; її лікар неперевершений і вже досяг справжніх див у лікуванні заперть у місті та околиці; він, до речі, її теж лікує від затримки калу, що дошкуляє їй понад десять років: призначив якийсь спеціальний режим і дивовижні, тільки йому відомі ліки. Але хіба якась дама змириться, що в її подруги ще тяжче запертя, ніж у неї? Ні, не подрузі, а їй воно завдає найтяжчих мук. Вона не вірить, потрібні докази. Дама, в чиїй щирості засумнівались, тільки додає, що