Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Тишком-нишком я вибрався зі свого помешкання в Рансі. Коли я востаннє проминав двері консьєржки, вона з чоловіком сиділа біля столу з вином та каштанами. Вони і сном, і духом не знали, що я покидаю будинок. Консьєржка чухалась, а чоловік, нахилившись над сковородою, знемігшись від жари, уже так сп'янів, що очі йому застеляло пеленою.

Для них я ковзнув у безвість, мов у довгий, нескінченний тунель. Принаймні на трьох людей стане менше з тих, що знають тебе, шпигують за тобою і шкодять тобі; вони навіть не здогадаються, де ти. Добре. На трьох, бо я рахую і їхню доньку Терезу, яку обсипало чиряками і гнояками, бо вона чухалася скрізь, де свербіло від укусів бліх і блощиць. У тієї консьєржки вони так люто кусались, що, зайшовши до її кімнати, ти ніби продирався крізь щітку.

Довгий палець газового ліхтаря коло під'їзду шипів і безжально спирався на перехожих, що йшли тротуаром, умить обертаючи їх у несвітські широкі примари в чорній рамі одвірка. Згодом перехожі подекуди намагались прибрати трохи барви, ступаючи під іншими вікнами та ліхтарями, і зрештою, як і я, чорні й бахматі, губилися серед ночі.

Добре, що вже не треба нікого впізнавати. А проте я б залюбки зупиняв людей, на хвилину б уривав їхню непевну ходу, і то тільки на те, аби нарешті сказати, що я забираюсь під три чорти, що я їду, але дуже далеко, і мені начхати на них; ні вони, ні решта вже нічого мені не заподіють, шкода й спроби…

На бульварі Свободи я побачив, як, здригаючись, їдуть до Парижа машини з овочами. Я пішов їм услід. Я, власне, вже майже вийшов з Рансі. Надворі було холоднувато, і, щоб трохи зігрітись, я дав невеликий гак аж до будинку, де працювала консьєржкою Беберова тітка. Лампа, що стояла біля неї, пришпилювала в глибині коридору темряву. «Треба попрощатися з тіткою, — сказав я собі, — тільки тоді це буде справжній кінець».

Тітка сиділа, як завжди, на стільці, потопаючи серед запахів нагрітої грубкою комірчини, і її обличчя, що після смерти хлопчика завжди було таке, ніби стара от-от заплаче, аж пашіло. На стіні над пуделком з нитками висіло велике шкільне фото Бебера: хлопчик у фартусі й береті, з хрестом у руках. То був збільшений знімок, зроблений тітці коштом кав'ярні. Тітка спала, і я розбудив її.

— Добрий вечір, докторе, — підскочила вона. Пригадую і її дальші слова: — Ви ще й тепер неначе хворі. Сідайте ж бо! Мені он теж не весело.

— А я вирішив трошки погуляти, — мовив я, щоб почутись упевнено.

— Як гуляти, то година вже пізня, надто як іти на майдан Кліші, — зауважила тітка. — Цієї пори на вулиці такий зимний вітер!

Тітка підвелась і, зашпортуючись, стала готувати грог, теревенячи про все зразу, звичайно, й про Анруїв та Бебера.

Як тітка починала про Бебера, її годі було спинити, хоч вона й сама добре знала, що ті розповіді краяли їй серце. Я вже ніколи її не уривав, слухав, немов заціпенілий. Тітка заходилась пригадувати все те добре й миле, що було властиве Веберові, і наче виставляла переді мною кожну його рисочку. Це їй давалося нелегко, бо ж вона боялася щось забути і раз у раз починала спочатку, а коли перелічила геть усе й докладно розповіла, як вигодувала малого з пляшечки, згадувала ще якусь непомітну Беберову рису, яку, проте, годилося поставити поряд із рештою, і знову переказувала все спочатку, але однаково щось забувала і через те кінець кінцем сплакувала з безсилля. Втома не давала їй зосередитись. Сплакуючи, інколи навіть ридаючи, тітка засинала. їй бракло сили, щоб із темних закутків пам'яті надовго видобувати рештки спогадів про малого й такого дорогого для неї Бебера. Небуття завжди стоїть поряд із тіткою, інколи й нависає над нею. Така дрібниця, як грог, утома, і ось вона заснула, хропе, мов далекий аероплан, що доганяє хмари. На землі для неї нема вже нікого.

Коли тітка заснула серед рідних їй запахів, я думав, що вийду звідси і, безперечно, вже ніколи її не побачу, що Бебер тихо й покірливо назавжди пішов від нас, а згодом за ним услід піде й тітка, чекати доведеться недовго. Передусім у неї хворе серце — як у старезної баби. Воно ще здатне пропихати кров у артерії, зате йому бракне сили піднімати її по венах. Тітку понесуть на великий цвинтар поблизу, де її чекає ціла юрба мерців. Це туди, на цвинтар, водила вона гратися Бебера до того, як він заслаб. А як поховають тітку, скінчиться все. її комірчину побілять, і тоді можна буде сказати, що люди пропащі, мов більярдні кулі, які, здригнувшись, застигають над лузою й вагаються, перше ніж упасти.

Відходять і ті гнівні та сильні кулі, що, власне, нікуди не котяться. Ми теж ні до чого не прямуємо, і вся земля існує тільки на те, щоб кожен зрештою приєднався до всіх. Невдовзі ця мить настане й для тітки, снаги, щоб жити, вона вже не має. Нам незмога знайти одне одного, поки ми живемо на світі. Навколо надто багато барв, які відвертають увагу, й забагато метушливого люду. Ми знаходимо одне одного тільки в тиші, коли вже запізно, коли ми мертві. Мені он теж ще треба метушитись, іти кудись далі. Може, я даремно старавсь, даремно вчився… Ні, сидіти біля тітки я не міг.

Диплом у кишені муляв мене, муляв набагато більше, ніж гроші й документи. Поліцай на посту чекав зміни опівночі й плювавсь на всі боки. Ми привіталися.

Після мигавки на розі бульвару, де продавали бензин, ясніли шибки акцизної контори, за склом скніли над папіряччям писарі. Трамваї вже не ходили. Слушна мить поговорити з тими писарями про життя — дедалі важче й дорожче. їх було двоє, молодий і старий, обидва посилані лупою, схилені над грубезними гросбухами. З вікна видніла широка набережна в затінку бастіонів, які здіймались у ніч, чекаючи здалеку на такі шляхетні кораблі, що в житті їх не бачиш ніколи. їх нема, але їх сподіваються.

Я довгенько теревенив з акцизниками, і ми навіть випили трохи кави, що грілась у казанку. Жартуючи, вони запитали, чи отак з торбинкою серед ночі я часом не вибравсь у відпустку.