Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Одного вечора, коли в моїй почекальні майже нікого не було, до мене на розмову прийшов якийсь священик. Я не знав, хто він, і мало не вигнав його за двері. Я не любив священиків і мав для цього свої причини, надто відтоді, як у Сан-Тапеті тамтешній священик продав мене на галеру. Я марно намагався пригадати, чи я вже бачив цього священика давніше, — щоб знати, за що його лаяти, — але він і справді ще ніколи не траплявся мені на очі. Він, напевне, хоч і тутешній, уночі не тиняється, як я, по Рансі. А може, на вулицях він уникав мене? Я замислився. Зрештою, його, либонь, попередили, що я не люблю священиків, бо це відчувалось у квапливості, з якою він звернувся до мене. Тож біля ліжка хворого ми ще ніколи з ним не бачились. Уже двадцять років, розповідав священик, він править у недалекій церкві. Парафіян багато, а от жертвують мало. Одне слово, жебрак, а не священик. А жебрак — значить, мій товариш. Як йому, мабуть, незручно місити в отій сутані тутешню багнюку. Я так і сказав йому. Яка екстравагантність — морочитись із такою кумедною одежиною.
— Звикають і до такого! — відповів він.
Моя непоштивість не відбила в нього охоти стати ще люб'язнішим. Очевидячки, прийшов чогось просити. Голосу не підвищував, чулося тільки довірливе монотонне бурмотіння, — мабуть, отак він звик говорити в церкві. Священик розважливо виголошував підготовчі фрази, а я намагавсь уявити, яких зусиль йому коштує заробити щодня свої калорії. Кривляється, мабуть, як і я, й роздає обіцянки… Потім задля розваги я уявив його голісіньким біля вівтаря. Саме так слід з порога присаджувати кожного, хто заходить, і тоді можна збагнути його враз, тоді в кожному миттю добачаєш його суть: людина — велетенський зажерливий хробак. Яка гра уяви! Людина тоді втрачає свій чортів авторитет! Коли людина гола, ми бачимо тільки жалюгідний, претензійний і хвалькуватий міхур, що марно й безпорадно борсається. Такого випробування не витримує ніхто, і ти виграєш одразу. Лишаються самі ідеї, а ідеї ніколи не лякають. Коли проти тебе ідеї, ще нічого не втрачено, все владнається. А от не схилитись перед авторитетом одягненої людини інколи дуже важко. Одяг зберігає огидні запахи й незвідані таємниці.
Священик мав гнилі, попсовані бурі зуби, вкриті грубим шаром зеленкуватого зубного каменю, — розкішний зразок альвеолярної піореї. Я заговорив про піорею, але йому надто вже кортіло розповісти, чого він прийшов. Слова невпинно вискакували між гнилих пеньків, їх випихав язик, і я бачив, як він ворушиться. Гострі пеньки залишали на ньому подряпини, де-не-де сочилася кров.
Я вже звик до таких пильних інтимних спостережень, і вони навіть подобались мені. Коли поміркувати про те, як скажімо, формуються і виходять слова, наші фрази відразу потьмяніють на небезпечному тлі свого заслиненого декору. Механічні зусилля під час мовлення ще складніші й важчі, ніж дефекація. Віночок м'ясистої плоті — рот — конвульсивно скорочується, свистить, дихає, бгається і пропихає найрізноманітніші липкі звуки крізь сморідний гострокіл карієсних зубів. Яка нестерпна кара! Так оце й закликає нас піднестись до ідеалу? А піднестися важко. Ми тільки міхури з гарячими, напівзогнилими тельбухами, і через те в нас завжди негаразд із почуттями. Бути закоханим — дурниця, куди важче — берегтися від розпаду. Покидьки не прагнуть ні увічнення, ні розвитку. Ось чому ми набагато нещасніші за лайно: затяті намагання зберегти свій теперішній стан обертаються несвітськими тортурами.
Властивий нам запах — вочевидь найбожественніше з того, перед чим ми схиляємось. Усе наше лихо породжене тим, що нам за всяку ціну, незважаючи ні на що треба залишатися Жаном, П'єром або Ґастоном. Наше тіло, складене зі звичайних метушливих молекул, щомиті обурено повстає проти жорстокого фарсу — потреби існувати. Ті крихітки молекули прагнуть якнайшвидше розпорошитись у всесвіті! їм тяжко бути тільки «нашими», і ми — довічні рогоносці. Вони б розлетілися врізнобіч, — аби тільки сміливість, — але щоразу їх чекає невдача. Ось вони, наші найлюбіші тортури: бути збіговиськом атомів, напханих у нашу шкуру й підперезаних пихою.
Пригнічений демонстрацією тих біологічних непристойностей, я мовчав, і абатові здалося, ніби він держить мене в руках. Він одразу спробував скористатися своєю начебто перевагою й заговорив ласкаво, навіть фамільярно. Певне, когось уже розпитував про мене. З безмежними засторогами абат порушив проклятущу тему моєї кепської медичної репутації в околиці. На його думку, вона була б кращою, якби я, почавши свою лікарську практику в Рансі, поводився зовсім інакше. «Не забуваймо, любий докторе, що хворі, по суті, консерватори. Вони бояться, — хіба тут важко здогадатись? — що незабаром, може, не побачать ні неба, ні землі…»
Я, переконував абат, мав з самого початку не цуратися церкви. Такий був його висновок — і духовний, і практичний. Що ж, непогана думка. Я, звісно, не уривав його, чекаючи терпляче, коли ж він розповість про головне.
Коли сумно і треба усамітнитись для конфіденційної розмови, годі бажати чогось кращого за негоду, що лютувала тоді на вулиці. Несамовиті пориви холодного, пронизливого вітру з такою силою шарпали будівлю, що, здавалося, вийшовши, вже ніколи не побачиш світу, бо світ, перейнявшись огидою, просто зникне.
Моя медсестра нарешті заповнила картки — геть усі, аж до останньої. Далі в неї вже не було причин сидіти й підслухати нас. Вона пішла, але вкрай роздратована, і ринула в густу пелену дощу, чим гучніше бахнувши дверима.
Під час розмови священик і назвався: то був абат Протіст. Мало-помалу, вагаючись і недоказуючи, він признався, що разом з невісткою Анруй намагається влаштувати стару й Робінзона до якогось не дуже дорогого монастирського притулку. Вони ще тільки шукають той притулок.
Якби придивитись до абата Протіста, він у крайньому разі міг би видатись пересічним продавцем, а то навіть і досвідченим крамарем, що вже давно встиг запліснявіти й засохнути між своїми прилавками. Його несміливі слова незаперечно свідчили про плебейську вдачу.
