Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Усі, певне, бачили, що на розі вулиці Дам завжди стовбичать дві повії. Вони вартують протягом тих знесилених годин, які тягнуться від пізнього вечора до світанку. Завдяки їм життя не уривається і в пітьмі. Це сполучна ланка — з ридикюлями, де повно рецептів, хусточок на всілякі потреби і знімків дітей, повіддаваних у села. Як підходиш до них у пітьмі, стережися: в них такий високий рівень спеціалізації, що вони навряд чи існують, їхнє життя тільки жевріє, їм досить лише відповідати на ті кілька фраз, які вбирають у себе все, що можна коїти з ними. Це комашині мізочки в черевиках із застібками.
Пщступивши до них, мовчи. То страшні жінки. Я обходив їх якомога далі, а потім побіг між рейками. Вулиці, здавалось, нема кінця.
А там, де вона нарешті скінчилася, височить статуя маршала Монсея. З 1816 р. він завжди боронить майдан Кліші від забуття і спогадів, від бозна-чого іншого і тримає в руках всіяну недорогими перлами корону. Добігши до нього безлюдною вулицею, я запізнився на сто дванадцять років. Нема вже росіян, нема битв, нема ні козаків, ні солдатів, нічого нема на майдані, крім бордюру навколо цоколя, що вгрузає в землю під тягарем корони. І невеличкої жаровні з трьома мерзлякуватими постатями навколо, що, нахилившись, задивилися на смердючий дим. На майдані незатишно.
Кілька авто чимдуж утікають в різні боки.
Коли скрутно, завжди згадуєш про великі бульвари як про місце, де трохи більше тепла. Мене ще тіпала пропасниця, і думки в голові оберталися тільки зусиллям волі. На мене ще діяв тітчин грог, і я біг уже вниз, тікаючи від вітру, що здається не таким зимним, як дме тобі в плечі. Коло станції метро «Сен-Жорж» стара дама в капелюшку бідкалася над долею малої доньки, що лежала в лікарні хвора, як їй сказали, на менінгіт. Покликаючись на доньчину хворобу, стара жебрала. Зі мною їй не повелося.
Я дав їй самі слова. Розповів про малого Бебера і ще одну дівчинку, яку ще студентом колись лікував у місті. Вона теж хворіла на менінгіт і від нього й померла. Три тижні тривала її агонія, а мати, лежачи на сусідньому ліжку і з горя не можучи заснути, мастурбувала весь той час, поки тягайся муки, а згодом не могла зупинитися й тоді, коли настав кінець. Це доказ, що без насолоди людина не може існувати ні секунди і по-справжньому пройнятися журбою дуже важко. Таке воно, життя.
Я розстався зі старою згорьованою жінкою біля Галерей. Вона мала вивантажувати моркву десь на Центральному ринку. Тож вона, як і я, йшла дорогою, якою в місто привозять овочі.
А мене привабив кінотеатр «Тарапу», що примостивсь на бульварі, мов велике яскраве тістечко. Люди, мов та черва, пхаючись, сунули до нього звідусіль. Виринали з навколишньої ночі з уже виряченими очима і прагнули наповнити їх екранними образами. Безкінечний екстаз. Тиснява, як уранці в метро. А перед «Тарапу» вони вдоволені, біля каси, як і в Нью-Йорку, чухають собі черево, подають грошенята і, рішучі, весело линуть до освітлених дір. Яскраве світло немов роздягає кожного: лампами й цілими гірляндами увиразнює кожен рух, висвітлює геть усе. Похід у кіно — не просто дрібна приватна справа: ти свідомо покидаєш ніч, ухопившись за її протилежність.
Не менше за решту приголомшений тим видовищем, я зайшов до кав'яреньки поруч з кінотеатром. Подививсь на сусідній столик і впізнав професора Парапена, свого колишнього викладача, що, анітрохи не змінившись і, як завжди, притрушений лупою, цмулив пиво. Ми обидва зраділи зустрічі й сіли за один столик. У його житті, сказав він, сталися величезні зміни. За десять хвилин він розповів мені все. Таки правда. Професор Жовтух'є люто зненавидів його і так заїдав, що Парапен був змушений написати заяву про звільнення, кинути лабораторію й піти, а до того ж матері ліцеїсток зібралися гуртом, пригасли його до дверей інституту й натовкли йому пику. Купа прикрощів. Розслідування. Переживання.
Останньої миті, уже на грані відчаю, йому потрапило на очі якесь непевне оголошення в медичному часописі, і він насилу спромігсь ухопитися за роботу, яка забезпечувала дуже скромний прожиток. Робота вочевидь нікчемна, проте не виснажлива й цілком відповідна Парапеновій вдачі. Йдеться про штуцерне застосування новітніх теорій професора Баритона про цілющий вплив кіно на малих недоумків. Це неабиякий поступ у царині неусвідомленого, і про Баритонів метод тепер говорить усе місто. Його теорія — одна з наймодерніших.
Тож Парапен водив своїх незвичайних пацієнтів до модерного кінотеатру «Тарапу». Він віз їх із передмістя з модерної психіатричної клініки доктора Баритона, а після сеансу відвозив назад — ошелешених, напоєних картинками, щасливих, живих та цілих і ще більш омодернених. Більш нічого. Тільки-но їх посадиш перед екраном, за ними вже й нагляду не треба. Золота публіка. Скільки втіхи і радощів, навіть коли дивляться один фільм удесяте! Пам'яті в них нема, і їм кожен сеанс — несподіванка. А як тішаться їхні родини! Парапен теж. Я також, і ми щиро регочемо, п'ємо кружку за кружкою, святкуючи Парапенів добробут, що оновивсь на такому модерному грунті. Парапен виходить з кав'ярні лиш о другій годині ночі, після останнього сеансу, збирає своїх кретинів і чимдуж везе їх на авто до клініки доктора Баритона у Віньї-сюр-Сен. Яка морока!
Ми обидва щиро зраділи зустрічі, базікали задля самої втіхи й розповідали всілякі фантазії; згадали свої подорожі, бо кожен з нас уже добряче поволочився світом, потім Наполеона, бо йшлося про пам'ятник Монсеєві на майдані Кліші. Все стає насолодою, якщо ваша мета — тільки бути разом, бо тоді можна було б сказати, що нарешті ми вільні. Тоді ми забуваємо про життя, забуваємо, що в кишені нема грошей.
Отак потроху навіть Наполеон став для нас джерелом радощів. Парапен знав про нього чимало кумедних оповідок. Він залюбки збирав їх ще в Польщі, коли навчавсь там у ліцеї. Парапен — це не я, він мав