Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Тож, казав Парапен, коли Наполеон тікав з Росії, його генерали зі шкури пнулись, аби не дати імператорові востаннє покрасуватись у Варшаві перед якоюсь полячкою. Отакий він був, Наполеон, навіть під тягарем найтяжчих ударів долі і найдоиікульніших нещасть. Одне слово, ніякої поважности, — і це він, Жозефінин орел! Хай там що, в ньому завжди буяв вогонь пристрастей. Тут нічого не вдієш, коли тебе тягне до веселощів і розваг, але ж цей потяг притаманний геть кожному. Ось де головне лихо. В людей тільки одне на думці! В колисці, в кав'ярні, на троні, в туалеті — всюди! Всюди, яка мерзота! І байдуже, Наполеон ти чи ні! Одурений, а чи просто так! Головне — насолода! Нехай, не лишивши сліду, топляться в Березині чотириста тисяч ошуканих, казав собі великий переможений, а я таки скочу в її ліжко! Який негідник! Та ба: життя всюди таке! Отак усе й закінчується. Несерйозністю! Тиранові набридає його власний спектакль набагато раніше, ніж глядачам. Тиран іде злягатися, коли вже не годен постачати публіці безумства. Тоді дні його пораховані і доля миттю дає йому впасти! Ні, завзяті шанувальники не дорікають йому зате, що він помахом руки гнав їх на смерть! Навіть не сумнівайтесь, це дріб'язок! Таке вибачають! А от коли він стає нудним — то непрощенний гріх! Люди тільки вдають, ніби їх задовольняє поважність. Епідемія припиняється тільки тоді, коли мікробам спротивляться власні токсини. Робесп'єра гільйотиновано, бо він знай торочив те саме, а той Наполеон всього два роки стримував від інфляції орден Почесного легіону. Потреба задовольняти авантюрні забаганки завойованої половини Європи стала справжньою мукою для цього безумця. Не до снаги робота, він згинув через неї.
Зате кіно, цього нового утриманця наших мрій, можна купити, привласнити на годину чи дві, мов повію.
Крім того, акторів у наші дні, просто зі страху, що ми знудимось, напихають усюди, навіть у божевільні, де їхні дріб'язкові пристрасті хлюпають через край, а щирість скапує з поверха на поверх. Від цього аж двері ходором. Тепер перед актором завмирають і, набравшись духу та ніжности, саме йому віддаються ще невимушеніше, ніж приятелеві.
Нині однаково пишно оздоблюють убиральні і бойні, а також ломбард, і то тільки на те, щоб тебе розвеселити і втішити, на мить заховати від долі.
Жити тверезо — ну й халепа! Життя — це клас, де наглядач — нудьга, вона тут, невтомно шпигує за тобою, і треба за всяку ціну вдавати, ніби ти щось робиш, чимось захоплюєшся, інакше нудьга пщступить і пожере твій мозок. День як просту сукупність двадцяти чотирьох годин витримати несила. День хоч-не-хоч має обертатись у нескінченну втіху, в коїтус, що ніколи не скінчиться.
Коли тебе пригнічує необхідність і щосекунди розбиваються тисячі жадань і забаганок, на гадку починають спадати огидні речі.
Робінзона, ще коли його не спіткало нещастя, теж по-своєму припирала безмежність, і тепер він своє вже отримав. Мені так здавалося принаймні.
Я скористався хвилинами спокою в кав'ярні й собі переповів Парапенові все, що зі мною сталося після нашої останньої зустрічі. Він теж розумів життя, навіть моє, і я признався йому, що збираюся кинути медичну кар'єру, так принизливо тікаючи з Рансі. Хіба така втеча — не ганьба? Парапен споважнів. З огляду на обставини годі навіть думати про повернення, і Парапен погодився зі мною.
Розмова тішила нас обох, ми, власне, сповідались одне одному, аж тут до кав'ярні заскочив цілий гурт музик, бо в «Тарапу» почався антракт. Кожен зразу потягся до чарки. Парапен знав тих музик досить добре.
Мало-помалу я довідався, що їм негайно потрібен чоловік на роль паші в інтермедії. Роль без слів. Попередній «паша» нікому нічого не сказав і немов крізь землю провалився. То була роль у пролозі — чудова і з високою платнею. Жодних зусиль. І не забуваймо: все те діється серед чарівного гурту летких і звабливих англійських танцівниць, серед тисячі зграбних, проворних м'язів. Одне слово, моя стихія і мій шматок хліба.
Я став якомога люб'язніший і вже чекав пропозиції від режисера. Власне, я сам йому набився. Пора була пізня, музики не мали часу бігти по якогось статиста до театру драми Сен-Мартен, і режисер зрадів, що я так до речі нагодився. Тепер йому вже не треба гасати по місту. Мені теж. Вони навряд чи й дивилися на мене, взяли, так би мовити, експромтом. Мені дали роботу. Аби не кульгав, а більшого й не вимагали…
Я зайшов у чудові, теплі, оббиті шпалерами підвали кінотеатру «Тарапу». Справжній стільник напахчених комірчин, де спочивали перед виставою англійки — сварились і кат його зна чого приставали одна до одної. Зрадівши, що знову матиму шматок хліба, я притьмом став знайомитись зі своїми молоденькими розкутими колегами. А втім, вони самі вшанували мене всім гуртом, і то найґраційніше в світі. Янголи. Смиренні янголи. Як добре, що в Англії не треба сповідатись, — там нікого не зневажають.
У «Тарапу» чималі прибутки. Навіть за лаштунками все люксове: вбиральні, стегна, люстри, мило і сандвічі. Сюжет вистави, в якій ми грали, походив, напевне, з Туркестану. Він став приводом для різноманітних хореографічних вигадок і музичних нісенітниць із гупанням бубнів.
Моя роль була недовга, але важлива. Розцяцькований золотом і сріблом, першого разу я на превелику силу вмостився серед купи хистких декорацій та ліхтарів, але зрештою таки сів і, вдаючи байдужість, міг спокійно віддатися мріям серед опалових відблисків.
Добру чверть години два десятки лондонських баядерок вигиналися під мелодії нестримних вакханалій, переконуючи мене, так би мовити, в реальності своїх принад. Про таке я й не мріяв і гадав, що давати виставу п'ять разів на день для жінок забагато, а вони, ніколи не піддавшись утомі, з завзяттям, властивим їхньому трохи нуднуватому народові, з незворушною певністю, притаманною кораблям, що тнуть форштевнем безмежні океанські простори, щоразу безжально вихилялись і крутили сідницями…
Не варто борсатись, досить зачекати, бо й так усе скінчиться тим, що ти знов опинишся на вулиці. По суті, вулиця — найголовніше, і тут нічого не заперечиш. Вулиця нас чекає. Треба вийти на вулицю, наважитись — не одному, не двом, не трьом з-посеред нас, а всім укупі. Поки що ми зупинились перед нею, церемонимось і маніжимось, але мить виходу настане.
У будинках саме паскудство. Тільки-но за людиною зачиняються двері, вона миттю засмерджується, смердять усі її одяганки. Людина притьмом старіє і тілом, і душею. Вона загниває. Якщо люди гниють, це добре. Виходить, тут треба втрутитись!
