День гніву - Юрій Косач
— То б і мені, — скипів Рославець, — не шкодило б гаспидові причавити хвоста. Та ж і він, і протопіп Ісакій, та й ще пан Мрозовицький в одній схолярській лаві зі мною сиділи в Падуї. Хто тоді знав, що такий гадюр з нього виросте. Де ж він тепер, Римшо?..
— Утік, чисто, як полоз, висовгнувся. Але я його душечку таки найду. Дайте-бо дорогу, мості магістре, бо це вінницький полковник їде з почтом, і син при ньому. На відправу полковників їде до гетьмана й. м. пан Іван Богун. Так, отой на білому аргамаку, збруя каменем-самоцвітом бита. А сам він — сивавий отой… Він та Іван Ґанджа, та Данило й Іван Нечаї, й наш пан Морозенко — перші лицарі, ціла Україна ними гомонить…
— І в Києві про них знають, майстроньку, тільки до пори мовчать…
— Не все знають, магістре. Та й ви не знаєте, бо за вашими сенаторами та за вашими черцями не могли ви всього знати. Та й і не бачив. Я з яструбцем Полегеньким тішився в Києві снагою кожум’як, міщан. А що ж тая снага, той Полегенький варті? Тепер, Богоньку мій, між орлами й ми, і серце хіба й вам не лупотить? Правда ж, і крила вам ростуть, магістре. Таж то віра наша повстала, сила наша йде, в кованих латах, іде, лиш стремінцями подзвонює, прапорцями вимаює. Та ж то наш день настав, магістре, страшний день, а ніхто його не сподівався, а дивіться, сотні за сотнями йдуть, дивіться, як намети проти вечора забіліли на луках, а гармата як гримоче, не чуєте, стінобитна валить гармата наша… Слава префектові Хмельницькому, dux Chmelnytzki vivat[490]!
І Римша підкинув свойого шличка, аж захлистувався, так волав, і ряди кінників, вибираних Богунових товаришів, пообертались та й собі перейняли вівати, встали в стременах й почали палити з самострілів і мушкетів (думали, що сам Хмельницький виїхав із замку). Кінники вдались, кармазиновий цвіт, на найвогневіших конях, битне побозьке й дністрове побратимство, Богунові соколята. Поряд з кіннотою вінницького полку йшли деякі курені січового товариства: Васюринський, Величковський, Уманський, Донський, решта Січі вже перевалила через Синяву й таборилась на пилявецьких узгір’ях ще зрання.
Довкруги замочка, на схилі гори, по стежках і витих дорогах кишма-кишіло від військових людей, правду казав Римша, тисячі-тисячі в залізо повбираних дітей Богданових сунули весело звідусіль — і застав, і затемнював білий, і так захмарений, день цей гул і рик, скрип теліг і гуляйгородів, пил і рев худоби…
— Ваша правда, Римшо, — пломеніючи, мов панна, озирнувся Рославець, — я такого в Києві не бачив. Я в Києві те лиш собі в думці вожделів, а тут оглядаю власними очима й зворушений… Той, хто зумів підняти такий затяг, всю козацьку націю порвати за собою, — Богом даний вождь. Нації воїн за свободу, муж меча й Божого вільного слова — Богдан-Зіновій Хмельницький, його ж спом’януть славою нащадки…
— Амінь, — сказав Римша й зукоса подивився на магістра. Він висунув довгу, обгорілу в сонці шию з кобеняка, заплющив очі й шепотів щось про себе попеченими губами. «Він молиться, — подумав Римша, — таки попи висвятять його у Видубецькому або у Братському на протопопа». Рославець по хвилині відкрив очі, повертався, видно, льотною мислею здалека-далека й винувато посміхнувся:
— Я собі, Римшо, пригадую Вергілієві слова:
…мистецтво твоє нехай буде, о Риме,
відміряти розмір для миру,
щадити покірного ворога гострим мечем,
приборкати ж пиху і гордість…
«Хвалити Бога, що ще до протопопства не дійшов, але зате, либонь, став ближче до віршоробської недуги», — подумав й сказав:
— А що робили ви в Києві, магістре? Після того, як дали ви мені лютерського доктора на розраду, а його таки доставив у Білу Церкву, не чув нічого про вас…
— За порадою доброго ігумена Гізеля зачинився я в найглухішій келії Братського монастиря, мало хто й бачив мене. Боявся ігумен, що сенатор таки надумається й заб’є мене в колодки, такому краще геть з очей…
Римша насмішкувато прищулився.
— Що ж робили ви, магістроньку, в тій келії? Спасалися від суєти?
Рославець знов спломенів.
— Писав вірші та й отеє, що зі мною…
Римша вже давніше звернув увагу, що Рославець не везе жодного майна з собою, крім продовгастої і плоскої торбини, старанно обв’язаної мотуззям і перевішаної через плече.
— Що ж воно таке?
— Трактат, — відповів Рославець, — мною скомпонований… «Оборона проти тиранства»… з присвятою й. м. гетьманові Війська Запорозького Богданові-Зіновієві… Плід довголітніх моїх міркувань… Спроба нового плану, за яким має жити з Божої Милості вільна нація… Цей трактат, розпочатий ще в Падуї, продовжуваний у Парижі й Кракові, переписував я у Братському з ласки зичливого мені Інокентія Гізеля. Користав я і з його книгозбірні.
Римша вислухав магістра, закопиливши губу. Він взагалі став за цей час неймовірно пишний і себевпевнений.
— Пхе, — сказав він, — трактати тепер здадуться хіба на те, щоб їх дерти на затички до патронів… Оце в сальницькому замочку бачив я, як молойці дерли вашого Горація… Шаблями відіб’ємось, мості магістре, не трактатами.
— Та чи варті що шаблі, — посміхнувся Рославець, — коли не знаємо, за що їх підіймаємо?..
— Аби лиш підняті були, — мотнув носом Римша, — а за що, догадаємось. Казав я вам колись, що найду в цій війні своє щастя? Бо що мав я тратити? Нагий і голодний виходив кожен з нас, не питав за що, аби не терпіти більше, аби знести панство прокляте. І нема й не буде тепер іншого панства, тільки наше, от за те й б’ємося. Щоб наша правда, простих людей, була скрізь, по всьому світі. Схоче новий король жити з нами в добрі, підпремо його шаблями, а не схоче — нехай не плаче! Рекгедіц, будемо й без королів, як без королевенят єсьмо…
Ще хотів Римша продовжувати своє бундючне навчання, та вже в’їздили, разом із
