День гніву - Юрій Косач

Не за сарматську Гелену ця війна, ні…

— Ти, Тимоше?..

Виринув із млаки, що застала калинник. Кожух наопашки, німецький колет зверх атласу, примерклий нагрудник, чекан, партизан, домаха[472] при боці. Шестопер за поясом. Тиміш позіхав, хрестився. Стояв перед батьком коренастий, жилавий, з зеленуватими очима, [не] як у батька, лиш поритий, пошпечений віспою. Посміхнувся: ранній батько, не спиться, або ж дубовий — інші по таких днях валяться з ніг. Батько помолодшав у цьому поході, чи, може, по весіллі, посміхнувся подумки, сидить, мов богатир, підголений, сивини й не знати, щелепа налита, від сонця бронзова, брови розсунені, не гнівний. Але в очі Тиміш не може дивитись — такі-бо найдзвінкіші, найхолодніші, карі батькові вирла. Голуби нашорошились.

— І ти не спиш?..

— Діоніса славили, — сказав Тиміш, — у пана Данила Нечая в шатрі…

— Хто був?..

— Полковники. Ґанджа, Воронченко, Донець, пан Мрозовицький прибув з Кривоносового лігва. Засмучений, пив; Кривоніс йому любаску чи наречену, кажуть, княжну Четвертинську відбив. Кажуть, в хлоп’ячому одягу за чортовим шкотом ходила, зáстала його перед кулею. Кажуть, Перебийніс напівчарований, має талісмана, від грудей, від чола відбивається куля, меч не січе… З паном Мрозовицьким мав диспут…

— Знаю, вже мені реферували, — нахмурився Богдан, — мені Кривоносом не зогиджуй дня. Шкода много говорити. Я його, лярона, ланцями прикую…

— Що вже Данило Нечай та його брат виїхали в поле по-цісарськи — від золота гнеться шатро. І Мрозовицький носить оружжя без ґанджі. Іспанська криця, кажуть, краща від дамаскенської… На клинку візерунок — Божа мати з дитятком. Краща ж посвячена сталь, ніж бусурменська, батьку?..

— Краща.

І перегодя, Тиміш:

— Привів мені пан Мрозовицький (я з ним побратимство підписав) три коні; взяв під Брацлавом; трирядна збруя, решма[473], яхонтами саджена, науси[474] — аспісами, а що перший — гнідан, другий — білан, а третій — огир, червоний, мов полумінь… Чандари[475] позлотисті… вийду з цими кіньми в поле…

— Довго ж Діоніса славили?..

— До світання, ще й досі славлять. Та я пішов і інші, надокучивши. Не той час на гульню.

Нагадав собі:

— Казали, захмелівши: ця іграшка, що буде, то не Корсунська й не Жовтоводська…

— Це знаю, — нахмурився Богдан і дивився на голубків, що воркотіли, — під Чолганським Каменем он вже тридцять п’ять тисяч кавалерії…

— Чудо буде, як вийдемо здорові, так говорили. А було, казали, не гаятись тоді старшому, коли час був, після корсунської вікторії прати панство, поки не очухалось. Все тому, казали (п’яні звичайно), що старший не знав, куди йому йти… Та й досі, м’ать, не знає…

Богданові брови зійшлись над орлиним носом, й очі стали ще дзвінкіші.

— Хто казав?

— Ґанджа… Воронченко… Донець… чернігівський Небаба…

Ґанджа найбільше…

— Ґанджа… Добрий воїн, а верзе, а варнякає, довгий має язик, короткий розум… А інші?

— Інші мовчали. Тиша (звягельський полковник) тільки сказав: наш старший помолився св. Юрієві, щоб поміг йому на коня вискочити, а св. Юрій таке йому дав, що коня аж перескочив… Сміялись трохи.

Тиміш не смів сідати при батькові. Ломило в голові, хоч вилив три відра. Чуб ще не висох, блищав, падаючи клаптями на кантясте вперте чоло.

Оце вперве від чигринського весілля приступав до батька. Тоді сторонив і пані Гелени, уникав і поглянути. Шепотіли: може, колись і іншим поглядом позирав на мачуху… Гуляли весілля, а він пив, до Нечаїв виїхав у Кальниччину, з мурзою набігав на замочки; ще з весни така приязнь у них, коли сидів у Бахчисараї закладником.

— Той найдалі зайде, хто не знає, куди йде, — сказав Богдан, — теє собі запам’ятай. Що наклюнеться, дасть Господь — вилежиться. Азали з них котрий знає, що буде з того пожару? Шкода говорити. Тепер-то вони мудрі, коли я їх навчив. Кому, скажи, серце відкрити? Всі замисли? Я між людьми три неділі ходив, своєї голови непевний. Три неділі — ти теє знаєш — нікому не смів вірити. Хіба не знаєш їхньої шатості? Азали ж важко перекупити одного з другим? Ти теє мусиш знати — свої своїх видавали, власними козацькими руками в’язали найхрусталевіше серце, львине серце — Сулиму видали… Щоб тільки зберегти власну шкуру. Така вже наша нація. Коли б я Корсунь програв, не видали б мене панам, гадаєш? Ого, досі у Варшаві, на ринку, проти св. Яна, в’ялилась би моя голова.

Тиміш вийняв кинджала — подарунок черкеського аги, що прийшов з адигейцями, в чистій криці відбилось його рапаве темне лице, як у свічаді, відбився його золотий вус.

— Тепер їхні голови за вашу, батьку. Треба було крові Сулими, Павлюка, Томиленка, щоб навчились вас слухати…

Нахилився, легенько рубнув стеблину — гостре ж лезо.

— Може, й навчаться. Може, ще й не для мене…

— А для кого?..

— Для тебе, Тимоше.

Син подивився на батька. Химерив, м’ать. Навіть не намагався збагнути, до чого йде.

— Питаються: чому після корсунської іграшки не рушив на волость? Теє їх муляє. А з чим, питаюсь тебе? Орди не поведу, військо поведу. А все на моїй голові, вже ж не на їхній. Те все, що придбав, щоб військо не голодувало, стінобитні гармати їм вилив, шпіонів вишукав, порядок завів у сотнях, армію викохав, чи ж легко? Це вони тільки шарпаниною хотіли ся труднити — як Кривоніс, як Вовгура, як Гайчура… На стид і ганьбу всім націям продати волю за лихий дуван, за шляхетські куфри, за жидівські юки? Не дождала б, бестія. Теє, що замірились-мо, — не всім знати, повірив би я їм, притулив би до серця, а змія вжалила б…

— Як Забузький, юдаш, правда ваша, батьку… Не вір нікому…

— Я тільки вибраним вірю, не всім, не всім… З доброю волею, сину, не йди до людей. Зі злою, тільки зі злою. Бо люди — злі. Збореш їхнє зло злом, тоді відкриєш і доброму дорогу. О, вони думали, я ті два місяці гандри бив, лахудрив. О, вони думали — обоз із добром повіз до Чигрина й на піч ліг. Того ти не знаєш, ти був тоді в Криму, і в полі не всі знають, і не треба — я за те interregnum[476] прожив десять літ. Серед матлярства, серед зради, серед найпідлішого лукавства, ні в кому не певний, без брата й братима, як перст один, а скільки кушення від диявола? Одною рукою чернь тримаю, заюшену бестію за пащеку держу, другою — Річ Посполиту. А кожний день мій, кожна хвилина моя — золота, сину. Того й ти не знаєш, що ми виграли? Того й