День гніву - Юрій Косач

— Яна Казимира чи плоцького біскупа?..

— Ракочія.

— Старого чи молодого?..

— Жигимонда, але ще Немирич торгується. Це великий план, сину — як би сонцеві наказати «стій!», як би землю повернути назад… Я султанові написав: готові ми його протекцію взяти, замиримось навіки, хан, Семигород, ми й султан проти своєвілля кролевенят…

— Кажуть, хочеш бути руським князем…

— Того я ще нікому не говорив. Але така потенція була б — чи розумієш? Москву розорали б, коли б слухалась, Варшаву приборкали б, вийшли б на море, досить тієї драчки, того розбійництва в степах. Азали ж Україна не sedes libertatis[477], може, вона світло світел, білий новий світ, чи не так?..

— Може, й так.

— Старий Ракочій ще крутить. Він сам хотів би взяти польську корону, а Жигимонда оженити з Роксандою Лупулівною, щоб приєднати Молдаву. Теє все через Януша Радзивілла, Лупулового зятя, ознаймляє[478] й пактує з ним. Але ми хочемо Жигимонда посадити у Варшаві, а Лупулівну й Молдаву бережемо для іншого…

Тиміш глянув спідлоба.

— Для кого ж?

— Для тебе.

Богдан зітхнув і нахмурився.

Змії кругом. Коварство, недовір’я, крутійство. Чи Януш Радзивілл те вчинить, що ознаймує? Чи дотримає того секретного пакту, про який писав Рославець з Києва: «Нехай гетьман і Запорозьке Військо з Кримом не воюють литовської землі, бо литовське військо не буде ляхам помагати…»

Гетьман гладив вуса і мовчав. Туман осів. Ясно-ясно зазеленіли смарагдові отави. На мушкетах, спертих об стіну хати, перлилась роса.

— Замисли великі, батьку, — озвався Тиміш, — трудно буде, вельми трудно… Не всі такий мають розум, не всі далеко дивляться…

— Але за ці місяці вже я їх прозрів, — сказав, посміхнувшись, Богдан, — хто чим дише, кому вірити… Одні — шкода говорити — короткого розуму, але другі є — Виговський, Кричевський, Зеленський, Гловацький… Моїх замислів не продадуть… Азали не знаєш, — засміявся, — прибився до Мрозовицького один заславський полоняник, розповідав — хотіли мене згубити…

— Єзуїти?..

— Кролевенята.

— Закороткі руки до вас, батьку.

— Авжеж. А єзуїти не були такі немудрі. Єзуїти, може, за мене вервицю[479] перебирають, моляться за мої вікторії…

— Як ваш Генцель Мокрський, батьку?..

— Як мій приятель сердешний? Хіба з тих, що короткого розуму, знає котрий, як за справою Генцеля Мокрського тримається вся наша конспірація? Що у Львові він — моя права рука?..

Тиміш стрепенувся. Що йому було по тих завихляних політиках в цьому лабіринті? Заблукався б, знітився б. Потягнув ніздрями — било погаром, порохом, кінським потом. Табір прокидався. Гримотіли вози, гуділи тулумбаси, дудоніли коні, мчали вістовці, скрипіли журавлі біля студні, там, біля вигорілої церкви. Сонце било в білу глиняну стіну. Не палюче, світле, холодне, праосіннє сонце.

— Йдемо, Тимоше, — сказав Хмельницький, — час до діла.

— Йдемо, батьку…

Чорна бурка взялась крейдою, гетьман обпирався, сидячи, об мазану стіну, Тиміш зчімхнув цю білість рукавом. Ішов за батьком, такий же сутулий і дужий. На різьбі його оружжя іграла рожевистість променів.

37

Гедеон Юрій Рославець взявся здоганяти гетьманську армію від Паволочі. В Києві, ще в половині августа, впевнився Гізель, враз із всіма причетними до його грона конспіраторів (а в ньому вже давно був і магістр Рославець як свій), що переговори зірвано, що пан сенатор Кисіль з комісією, на свою руку, пробивається до обозу реґіментарів, а не до Хмельницького. Тоді й Рославець вирішив покинути Київ. Хотів приєднатись нарешті до легіонів, а втім, наспіли справи, що їх міг реферувати й. м. Виговському тільки віч-на-віч. В Устинівському лісі за Києвом його взяла із собою купа сотника Котлубай-Ілляшевича, поспішаючи за гетьманським універсалом з того боку Дніпра. А втім, переходили Дніпро, не гаючись, заморюючи коней у важких маршах, сливе всі полки й купи, що лежали досі на Лівобережжі. Ішли з Сіверщини, навіть із Стародубівщини загони полковників Гловацького й Пободайла, які там ще з червня палили замочки й стинали шляхту. Рославець і так дивувався, що Києва досі не взято, хоч чернь підіймала й у Києві з кожним днем усе сміліше голову, та, мабуть, ще вагалась виступати: Київ повнився оружними людьми і наємцями, Київ узяти було не так легко.

Але в Паволочі гетьманської квартири вже не було. Тоді Рославець подався на Янушпіль, наздогнав ар’єргарди в Команівцях й, розлучившись з купою хороброго Котлубай-Ілляшевича, поспішав далі. В остропольських лісах довідався, що гетьманський обоз з’єднався з пограничними полками в Маркушах 29 августа, довго стояв у Скаржницях і врешті, попасши декілька днів у Паплинцях, наблизився до Синяви.

Тумульт і гуд походу полонив Рославця від самої Паволочі. Вся сторона вже була під знаками Марса. Такого множества оружних людей, говорили в купах, ніхто, навіть зі старих, у цих сторонах ще не бачив. Холодними зоряними ночами пролітали комети й над воєнним шляхом у небі бачили люди полум’яний хрест — січа, й то грізна, буде в цілій волості, так говорили. Мотлох стягався звідусіль, не лиш з-над Конки й Самари, а й з ногайських степів ішли ординці. Ішли й донці, й калмуки, й черкеси, дехто в паволоцьких лісах бачив невиданих довговухих коней і верблюдів, й людей низькорослих, скіснооких і жовтих, що лопотали невідомою — мовили, собачою — мовою, а звали їх черемисами. Валив не лиш збройний козацький люд. Гречкосії й гайдарі, мужики й лугарі, розпущені по Корсуні додому зі строгим наказом братись знов за рало й не займатись шарпанням посесій, рушили у ватаги. Й ще дивувався Рославець — у паволоцькому, у кропивенському полках, на Пороссі скрізь буяла жизнь й гомоніли села, але вже за Райгородком і далі, на захід, чорніла руїна, мабуть, така ж, як на Лубенщині й Сіверщині. Ні билинки, ні подвір’ячка, всі замочки й форти попалені дотла, кості людські й кінські при дорогах, скрізь бездомні пси й подичілі кішки, й рідко в котрій садибі жива душа, та й та немічна. А так, хто живий, малеч і старе, навіть жінки з дітворою, потяглись за Перебийносом, вдруге-бо не хотіли знати гемонської Яреминої відплати. Навіть криниці при дорогах завалив шкуродер трупом і потруїв воду в ставках, на вербах же й скрипучих осокорах висіли пов’ялені вішельники ще з Петрового дня. Полки й загони ішли навпростець, бо шляхи запрудили обози, ланами й лісами ішли, зоріючи одну зорю або фігури, запалені поночі чатами. Промишляли чим могли, проклинали й Ярему, й самого Кривоноса,