День гніву - Юрій Косач
Встав Виговський:
— Імпетувати, ваша гетьманська мосте, — і сів.
Засопів Кіндрат Бурляй:
— Імпетувати, не інакше.
— Богуне, а ти?..
Вінницький полковник погладив срібну скронь.
— Буде тако, як велиш, ти — старший, гетьман мосте. Впреться ж котрий (поглянув по полковниках, озирнувся на Тимоша, на Захара Хмельницького, на Яненка Хмельницького, на Нечая — а вони стояли стіною, з правицями на рукоятях), схоче котрий своєволити — шаблями знесемо, вінницьких моїх знаєте. Все, що ми чули, — правдиве. Три місяці стояли-сьмо — така була потреба. Не всі знають, яка вода плила за той час. У Росі, в Дністрі, в Дунаю, у Віслі. І в Чорному морі не стоїть вода. Кисіля приймали — треба було. Впоминали Кривоноса — треба було. І Богдана-Зіновія нам треба, за іншим підемо в неволю. А тепера буде гірша від бусурменської, так вам скажу, мості полковники. І така моя охота — ізруч волю взяти або голову коло голови покласти. За віру, за націю, за свободу, за старшого. Амінь.
— Амінь.
— Що скажеш, Морозенку мій?..
Тільки-но прийшов пан Мрозовицький, забрьоханий, блиснув юшманом з-під кунтуша, шишак на лобі, а сам оружжям обвішаний.
— Недобре, батьку. З чат іду, з моїми стеблівцями. Зарубали ми дороги в костянтинівському лісі, язиків набрали… Горе йде, батьку… Зо двісті тисяч суне на нас… Фірлеєві, компут Вишневецького, гвардія під Осінським, Сенюта, а скільки Остророг привів… Конецпольський… Сто гармат, не скажу більше… німецькі й голендерські компанії… рейтари й мушкети… обрісти Болт, Корфф, Монтгомері… ні кінця ні краю не видно, пилявецькою дорогою, лісами, лугами… Валять, бенкетують, пруться ляхи… парно буде, ой, парно… Дав би Господь таку силу стримати… То не для тривоги кажу, нехай вам, отамання, не падає серце… як муж до мужів кажу… Сила йде, мості префекте, люта сила…
Всі дивились на Богдана. Вже тріумфували ті, що, було, затихли. А що, мості старший, послухаєш хоч раз нас?.. Тепер помолишся до милості Божої, адже ж сам бачиш, яка наша мізерія…
І Кричевський поник підголеною головою. І Богун став, як туча. І Виговський теребить вуса. А Мрозовицький, як сів на ослін, так і закляк — тиждень у під’їздах, лоба й так розтяли, сочиться кров. Тиша, тиша в покої. Тільки знадвору гуде, надтягає армія.
Хмельницький слухав, примкнувши темні повіки. Билась жила на скроні, на чолі. Тиша його вирвала з задуми. Відкрив очі й поглянув по всіх, від першого по собі Станіслава Кричевського до останнього підписка, а той скрипів боязким пером. Поглянув — очі були дзвінкі, усміхнені.
— Завтра наступатимемо на ляхів.
39
Пурпур і вісон[496] сповито мрякою. Пішли-бо тумани від Пиляви-ріки на північ, від Костянтинова, Збаража на захід. Кублисті сірі тумани залягли чагарники, байраки, оболоння. Низько кружляє чорнокруччя, ширяють орлята-білозори. Але ночі нема — смолоскипами, ліхтарями, маревами пожарів осяялось підхмар’я й повісма туманів — сувої кармазинів, а мжичка, що заткала дороги, — сітка з іскорок, з вогнистого мотуззя. Пурпур і вісон!..
— Хто йде?
— Військо Речі Посполитої, легіони!
— Варшава, Краків, Судомир, Рим…
Римляни сходу ідуть! І справді, мов Антоній назустріч Клеопатрі, тягне воєвода сандомирський, один із тріумвірату, на знесення хамства, під Фарос новітній — Пиляву.
Бубни гудуть глухим рокотанням. Озвались із туману захриплі флейти. Попискують у фургонах теорбани: там їдуть цілі капели жидівських троїстих музик, промерзлі, промоклі, виграють лицарству на втіху. Йдуть і йдуть. Від Чолганського Каменя, від Вишнівця, від Збаража. Ще до світання далеко й не видно кінця армії. То-бо день її — Полонії пурпурної, амарантової, позлотистої, срібленої.
Шестопери[497] блиснули над туманом. На здиблених єгипетських фарах[498] з’їхались три тріумвіри — воєвода, князь Заславський, учень Сорбонни, князь Остророг, молоденький Конецпольський у доспіхах св. Юрія. У нього, під шоломом, радісне обличчя, хоч і приблідле від гульні. Таки осягнено згоду реґіментарів, даремно морщиться, завжди посміхаючись, князь Ярема Вишневецький, що над’їхав з почотом гусарії. Морщиться від крапель мжички, що січе обличчя, обдане полум’ям смолоскипів, а їх не можуть здолати ні вітер, ні дощі. Довкруги реґіментарських шестоперів і примерклих прапорів розсаджується на конях найвибираніша знать, кожен з них веде родовід від римських сенаторів, скільки ж то латинських орацій вимовлено, скільки бочок мальвазії виточено, щоб неприборкану пиху віддати тріумвірам? Хіба гірший Вишневецький-Сальватор, спаситель вітчизни від Заславського? Тишкевич від Остророга? Осінський від Конецпольського? А Збаразький, а Халенський, а Трембецький, а Ґонсевський, а Кушель, а Сапіга, а Любомирський?.. Навіть Адам Кисіль, дарма що його підозрюють про договір з дияволом і на зустріч під Чолганським Каменем ніхто до нього не вийшов, навіть і він — престаринного роду, й усім іншим старостам, сенаторам і реґіментарям рівний…
Пурпуром і вісоном узялась армія тріумвірів. В імлах і дощах дорога на схід. Краплі стікають по байданах і зерцалах, по бронях і кованих панцерах найдорожчого нюрнберзького гарту, над ковпаками примокли чаплині й соколині пера, опали над золоченими шишаками страусові хвости, парують коні під леопардовими шкурами, гостро б’є кінський пах і ковзаються арабські кобилиці по розвезеній подільській дорозі, відблиск цвяхування збруї, котяться гармати, вози, нескінченні валки обозів — на схід, на схід…
— Більше срібла й злота веземо в цьому поході, ніж заліза, брате Домініку… Гай-гай, не віщує це нічого доброго…
Януш Корсак, поєднавшись з Яреминим компутом, після костянтинівської іграшки під Чолганським Каменем змерзив собі цей позлотистий шумний натовп. Шукав за людьми, близькими по серцю й по замислах. Яка ж була радість, коли зустрів у шатрі Зацвіліховського, старого рубіжного рубайла, брата Домініка, в світі Юрія Збаразького. Облапались і цілувались, мов браття, адже ніхто не надіявся вже побачити живим молодого ченця: із Заслава прийшла вість, що Кошка, Кривоносів намісник, вирубав усю шляхту, а Домініка — то й поготів не пожалів би. Історія ченчика прецікава: мабуть, лиш Божою ласкою спасся, три дні й три ночі ховався в ямі, поки бешкетувала чернь, а тоді викрався зі Заслава, продерся через чати, лісами, обдертий і голодний, виснажений до краю, добіг до квартири тріумвірів. Корсак завважив у ньому ще більшу запеклість і затверділість, обличчя його ще більш загострилось, прелюта риска лягла біля уст, ще таїнніше
