День гніву - Юрій Косач

— Пов’язатись із потенціями, скажи, мості ротмістре, того не знаєш, що агенти його працюють і в Істамбулі, і в Семигороді, і в Яссах, і в Путивлі, і у Венеції, і у Парижі… Не бракує між ними й людей високої кондиції й шляхетного уродження…

— Чув я дещо про підкоморія київського Немирича…

— А Дон Музеллі в Луцьку, недавно ув’язнений? А Януш Мазаракі у Львові?.. Гай-гай, у Львові, ти б не сподівався, хто дає благословення цій гільтяйській ребелії…

— Хто, брате?..

— Боюсь навіть сказати тобі, — гнівно блиснув Збаразький, — не знаємо ще того певно, але чи не в келіях самого бернардинського монастиря, цієї фортеці католицизму й польщини, шукати маємо союзників Хмелевих…

— Так, — промовив перегодя Корсак, — сила цієї людини небуденна… Чи могли у себе сподіватись такої людини?..

— Ні, мості ротмістре, — вирік чернець, — сила цієї людини не з людських можливостей походить.

— А звідки ж, фратре…

Чернець оглянувся, стишив голос, так неначе боявся, що його може-таки хтось підслухати, вийшовши з імли, з цієї сірої ночі, протятої шарлатом.

— Людині цій дав міць сам сатана. А може, — додав фратер, — він і сам Люциферус, окаянний, гордий, рішений на прю з Господом…

Корсак притьмом перехрестився. Волосся під шишаком стало йому дуба. Але в цю ж мить, зовсім не зумисне, він, поглянувши на фратра Домініка, пригадав собі його гостре, вщерть зблідле обличчя, його свердлуючі палючі очі тоді, в заславському підземеллі, коли осліплював схизматицького попа… І йому стало ще страшніше. Може, тільки амулет, який мав під бармицею, ралець від мандрівного отця капуцина, боронив його від наступу демонів. Може, Люциферус був зовсім близько, може, таки осьде, біля нього?..

Літанію[513], літанію треба читати… Взявся фратер Домінік своїми гострими тонкими пальцями за краєць панцера, й від броні та від зерцала бив відсвіт на його обличчя, що виринало з імли, взялись багрецем, таким моторошним дивним палахкотінням його вилиці і жевріли в глибоких яминах колючі очі й уста, знічев’я налившись, пунцово, криваво, посміхались на блідому мерлецькому обличчі… «Опир, — подумав Корсак, — опир…»

— Ходімо, мості ротмістре, — промовив, протинаючи тишу, брат Домінік, — з самого рання наступаємо… Чи не чуєте, як пробуркується гільтяйство?..

Схід вже починав бліднути, взявся рожевавістю, немов панянське личко, рум’янів, мов панянка.

Примерклі вогнища потойбіч Пилявки знов спалахнули.

З туману, почерез чорне, мов смоляне, плесо річки, лунали голоси, дедалі виразніше, дедалі голосніше. А поцейбіч — тривало раювання. Рум’яний світанок скрадався через туман, гасив повідь вогнів музики, голосів.

Корсак заглянув у шатро. Чадили смолоскипи. Ще перебирали заспані музиканти пучками струни лютень. Довгориї хорти гризлися під столами за кість. Реґіментар Заславський, облапивши Конецпольського, впав з ним на атласні подушки й заснув, солодко посміхаючись. Дрогойовський і Тарло ізсунулись із стола і лежали горізнач. Князь Любомирський клявся дівці в доскінній вірності. Одна, п’яненька, з квіткою в зубах, хитаючись, пробувала іти по коберцеві, залитому медом. Її атласні черевички ув’язали в медових калюжах. Хтось ще кувікав, хропів, борсався, проклинав, хтось ще пнявся до свого воєводського шестопера, до сусідового чуба. Глейко застигали викарячені вирла, набрякали жили. А гевальський, химородний, хриплавий спів виривався крізь обважнілий чад кнурячої дрімоти:

…знову Бакху помолімось,

Те Deum laudamus… —

то співав князь Остророг, падуанський студент, а тепер реґіментар; співав, обнявши руду повію, свою блюзнірську пісеньку…

41

День гніву мій. Надійшов же, мусив надійти. Як актори гігантомахії, стаємо проти себе, Полонія й Скифія, такого множества воїнів ще не бачила Україна, одвічне Марсове поле, й не записали ще ніколи літописи.

У пилявському замочку ходять вітри. Негода, січе дощ тихе плесо Ікви. Багниста ця околиця, опар, млака, аж трясе лихоманка. Літавиці прилітають, дають пити вогневиці, а навіщо, коли й так душа в полум’ї, це не іграшка під Цецорою, під Охматовим, це вже Судний День. Був день Жовтих Вод, був сонячний день Корсуня. А тепер день Пилявець.

День гніву.

Під примерклим гобеленом пилявського замочку підпис, читай, мості пане Зорко!..

…Victoria Polonorum Rege Vladislao Quarto peracta anno 1638[514]…

Хтось роздер цей візерунок шаблею, не хотів пам’ятати про побратимство зброї, про мрії покійного короля, сирітку-короля, що хотів одностайно з козаками звоювати Москву…

Sic transit gloria[515]… Все минає й нема нічого вічного, ні побратимства, ні любові, ні ненависті. Тільки людська жага й людська воля одвічні, не минаються. Тільки полум’ям взята душа рветься, щоб володіти. Тільки для цього варто жити, наперекір усьому.

Канонада над річкою. Добре б’ють Шумейкові. А ляхи йдуть і йдуть. Небо відсвічує блиск шабель, узгір’ями сколихнувся ліс — це важка гусарія з прапорцями на списах. Рев і рик. Кажуть, у них тридцять шість тисяч охотного, доброго, сто тисяч тяглих возів, сто гармат і челяді аж за сто тисяч перевалило. Гігантомахія. Файстле, німецька чарівниця, ворожила над раном:

— Бійся, префекте, Великий Віз бачити з-за лівого рамена. Чоло твоє не боїться ні кулі, ні меча, але рам’я боїться. Може, бальзам із святоіванської квітки поміг би, але від рани все одно не вмреш. Бійся змій, що біля тебе, нікому не вір, хоч би присягались тобі у вірності. Не сідай на гнідого коня, ця барва не твоя. Але твій знак — Стрілець, і матимеш велику пошану, ще більшу славу, тільки любові не матимеш, але навіщо тобі любов, коли будеш могутен?..

Ще Маруся, козацька відьма, заповідала:

— У полі маєш фортуну, в облозі не маєш. Оминай міста, вибирай, старший, поле. Бабам не вір, бо всі кабачниці, а вректи може кожна, бо має вже таке лукаве око. Проти сонця не дивися, місяць — це твій, не лукавий. А крицю обітри майораном, тільки накажи зірвати у нів[516], тоді зітнеш кожного. І так кожного зітнеш, бо таке тобі написано…

Чорноока відьма, грець її не візьме. Ще одна відьма є, у Варшаві, кажуть, тая Кривоносові показала єзуїтські скарби, але не хоче ворожити. До коня прив’язати, гемонську душу, й у степ…

Під Росолівцями перші чати звели бій. Виголили залогу, але в Костянтинові не втримались. Чи підійде Перебийніс?.. Гаспид тепер собі не дує у вус. Шкода говорити.

Вітер же в замку, вітер…

— Окопуватись у шанцях, казав я, щоб кожний припасав лопату, не дати збитись з поля. Голендери наступають? Знаю, капітан Болт, шкот Монтгомері — битна піхота. Нехай Донець