Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Кімната також мала дивний вигляд, і будь-що зрозуміти в її хаосі було дуже важко. На килимі лежали рукописи, вони ж були й на дивані. Валялася якась книжка горбом у кріслі. А на круглому столі було налаштовано обід, і серед закусок стояло декілька пляшок. Звідки узялися усі ці наїдки й трунки, було не знати і Маргариті, й майстрові. Прокинувшись, вони це все застали вже на столі.

Проспавши до суботнього присмерку, і майстер, і його подруга почувалися цілком зміцнілими, й лише одне давалося взнаки по вчорашніх пригодах. Обом трошки скніла ліва скроня. З боку ж психіки зміни в обох зайшли дуже відчутні, як переконався б усякий, хто міг би підслухати розмову в підвальній квартирі. Та підслухувати було геть нікому. Двірочок цей тим саме й був хорошим, що завжди був пустим. Що не день, то дедалі дужче зазеленілі липи й верба точилися весняним запахом, а перші подмухи вітерцю заносили його до підвалу.

— Тьху ти чорт! — несподівано вигукнув майстер. — Це ж подумати лишень… — він згасив недопалок у попільничці й стис голову руками. — Ні, послухай, ти ж розумна людина й божевільною не була. Ти серйозно певна того, що ми вчора були в сатани?

— Цілком серйозно, — відповіла Маргарита.

— Авжеж, авжеж, — іронічно сказав майстер, — тепер, отже, наявні замість одного божевільного двоє! І чоловік і дружина. — Він підніс руки до неба й закричав: — Ні, це чорт зна що таке, чорт, чорт, чорт!

Замість відповіді Маргарита звалилася на диван, зареготала, задриґала босими ногами й тоді вже вигукнула:

— Ой, не можу! Ой, не можу! Ти поглянь лише на що ти схожий!

Відреготавшись, поки майстер сором’язливо підсмикував шпитальні кальсони, Маргарита споважніла.

— Ти зараз мимоволі сказав правду, — промовила вона, — чорт знає, що таке, і чорт, повір, усе влаштує! — Очі її раптом спалахнули, вона скочила, затанцювала на місці й стала скрикувати: — Яка я щаслива, яка я щаслива, що пристала до спілки з ним! О дияволе, дияволе!.. Доведеться вам, любий мій, жити з відьмою! — Затим вона кинулася до майстра, обхопила його шию й стала цілувати його в губи, в ніс, у щоки. Вихори непригладженого чорного волосся скакали на майстрові, і щоки й чоло його зашаріли під поцілунками.

— А ти й правда стала скидатися на відьму.

— А я цього й не заперечую, — відповіла Маргарита, — я відьма й дуже з того тішуся!

— Ну добре, — казав майстер, — як відьма, то відьма. Дуже славно й розкішно! Мене, отже, викрали з лікарні… Теж вельми гарно! Повернули сюди, припустімо й таке… Даймо навіть на те, що нас не кинуться шукати… Але ж скажи мені заради усього святого, з чого та як ми будемо жити. Кажучи це, я піклуюся про тебе, повір мені.

У цей момент у віконці з’явилися тупоносі черевики й нижня частина штанів у жилочку. Потім ці штани зігнулися в коліні, й денне світло затулив чийсь огрядний зад.

— Альоїзій, ти вдома? — запитав голос десь нагорі, над штанями, за вікном.

— От, починається, — сказав майстер.

— Альоїзій? — запитала Маргарита, підходячи ближче до вікна. — Його заарештували вчора. А хто його питає? Як вас на прізвище?

Цієї ж миті коліна й зад зникли, і чути було, як грюкнула хвіртка, після чого усе прийшло до норми. Маргарита повалилася на диван і зареготала так, що сльози покотилися їй з очей. Та коли вона стихла, обличчя її дуже сильно змінилося, вона заговорила серйозно й, говорячи, сповзла з дивана, підповзла до колін майстра і, дивлячись йому у вічі, стала гладити по голові.

— Як ти страждав, як ти страждав, мій бідахо! Про це знаю тільки я одна. Дивись, в тебе сиві нитки в голові й вічна бганка біля вуст. Мій єдиний, мій любий, не думай ні про що. Тобі занадто багато довелося думати, й тепер я думатиму за тебе! І я ручаюся тобі, ручаюся, що все буде сліпучо добре.

— Я нічого й не боюся, Марго, — раптом відповів їй майстер і підвів голову й видався їй таким, яким був, коли змальовував те, чого ніколи не бачив, але про що напевно знав, що воно було, — я не боюся, тому що побував уже у всяких бувальцях. Мене занадто вже страхали й нічим більше настрахати не зможуть. Але мені жаль тебе, Марго, от у чому фокус, от чому я й товкмачу про одне й те саме. Схаменися! Навіщо тобі ламати життя з слабим та вбогим? Вертайся до себе! Жалію тебе, тому це й кажу.

— Ах ти, ти, — хитаючи скуйовдженою головою, шепотіла Маргарита, — ах ти, маловірна, нещасна людина. Я через тебе усю ніч учора тряслася голяка, я втратила свою природу й замінила її на нову, кілька місяців я сиділа в темній комірчині й думала тільки про одне — про грозу над Єршалаїмом, я виплакала усі очі, й от тепер, коли звалилося щастя, ти мене женеш? Ну що ж, я піду, піду, та знай, що ти жорстока людина. Вони спустошили тобі душу.

Гірка ніжність піднялася до серця майстра, й, не знати чому, він заплакав, уткнувшись у волосся Маргарита. Вона, плачучи й собі, шепотіла йому, й пальці її скакали на скронях майстра.

— Так, нитки, нитки, на моїх очах вкривається снігом голова… ах моя, моя, многостражденна голово. Дивись, які в тебе очі! У них пустеля… А плечі, плечі під тягарем… Скалічили, скалічили… — Мова Маргарита ставала безладною, Маргарита аж колотилася від плачу.

Тоді майстер втер очі, підвів з колін Маргариту, підвівся сам і твердо сказав:

— Годі! Ти мене пристидала. Я ніколи більше на допущуся малодушности й не повернуся до цього питання, будь спокійна. Я знаю, що ми обоє є жертвами своєї душевної хвороби, яку я, може, передав тобі… Ну що ж, разом і понесемо її.

Маргарита наблизила губи до вуха майстра й прошепотіла:

— Клянуся тобі твоїм життям, клянуся вгаданим тобою сином звіздаря, все буде добре.

— Ну й гаразд, гаразд, — озвався майстер і, засміявшись, додав: — Звісно, коли люди геть пограбовані, як ми з тобою, вони шукають порятунку в потойбічній силі! Ну що ж, ладен шукати там.

— От бачиш, бачиш, тепер ти тодішній, ти смієшся, — відповідала Маргарита, — й ходи ти під три чорти з твоїми вченими словами. Потойбічне чи не потойбічне — чи не байдуже це все? Я хочу їсти.

І вона потягла за руку майстра до столу.

— Я не певний, що ця їжа