Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

в тому, що Достоєвський — письменник, невже ж треба питати в нього посвідчення? Та візьміть перші-ліпші п’ять сторінок з будь-якого його роману, і без усякого посвідчення ви переконаєтеся, що маєте діло з письменником. Та я так гадаю, що він і посвідчення жодного не мав! Як ти гадаєш? — звернувся Коров’єв до Бегемота.

— Б’юся навзаклад, що не мав, — відповів той, ставлячи примуса на стіл поруч із книгою та втираючи піт рукою на закоптілому лобі.

— Ви — не Достоєвський, — сказала громадянка, збита з пантелику Коров’євим.

— Ну, хтозна, хтозна, — відповів той.

— Достоєвський помер, — сказала громадянка, але якось не дуже певно.

— Протестую! — гаряче викрикнув Бегемот. — Достоєвський безсмертний.

— Ваші посвідчення, громадяни, — сказала громадянка.

— Даруйте, це врешті-решт смішно, — не здавався Коров’єв, — ніяк не посвідченням визначається письменник, а тим, що він пише! Звідки ви знаєте, які задуми снуються в моїй голові? Або в цій голові? — й він вказав на голову Бегемота, з якої той негайно зняв кепку, неначе для того, щоб громадянка могла краще роздивитися її.

— Пропустіть, громадяни, — вже нервуючи, сказала вона.

Коров’єв і Бегемот посторонилися й пропустили якогось письменника в сірому костюмі, в літній без краватки білій сорочці, комір якої широко лежав на комірі піджака, і з газетою під пахвою. Письменник привітно кивнув громадянці, на ходу поставив у підставленій йому книзі якусь закарлючку й пройшов на веранду.

— На жаль, не нам, не нам, — скрушно мовив Коров’єв, — а йому[377] дістанеться той крижаний кухоль пива, про якого ми, бідолашні блудяги, так мріяли з тобою, становище наше жалюгідне й скрутне, і я не знаю, що його й робити.

Бегемот лише скрушно розвів руками й надів кепку на круглу голову, порослу густим волоссям, дуже схожим на котячу шерсть. І цієї миті негучний, але владний голос пролунав над головою громадянки:

— Пропустіть, Софіє Павлівно.

Громадянка з книгою здивувалася; в зелені трельяжу постали білі фрачні груди та клинувата борода флібустьєра. Він привітно дивився на двох сумнівних голодранців і навіть більше, робив їм запрошувальні жести. Авторитет Арчибальда Арчибальдовича був річчю, серйозно відчутною в ресторані, яким він завідував, і Софія Павлівна покірно спитала в Коров’єва: — Як ваше прізвище?

— Панаєв, — ґречно відповів той. Громадянка записала це прізвище й звела питальний погляд на Бегемота.

— Скабічевський[378], — пропищав той, чомусь вказуючи на свого примуса. Софія Павлівна записала й це і підсунула книгу відвідувачам, щоб вони розписалися в ній. Коров’єв проти прізвища «Панаєв» написав «Скабічевський», а Бегемот проти Скабічевського написав «Панаєв».

Арчибальд Арчибальдович, украй вражаючи Софію Павлівну, спокусливо всміхаючись, повів гостей до найкращого столика в протилежному кінці веранди, туди, де лежала найгустіша тінь, до столика, край якого весело вигравало сонце в одному з прорізів трельяжної зелені. Софія ж Павлівна, моргаючи зі здуміння, довго вивчала дивні записи, зроблені несподіваними відвідувачами у книзі.

Офіціянтів Арчибальд Арчибальдович здивував не менше, ніж Софію Павлівну. Він особисто відсунув стільця від столика, запрошуючи Коров’єва сісти, мигнув одному, щось шепнув іншому, і два офіціянти заметушилися біля нових гостей, з яких один свого примуса поставив поряд із своїм поруділим черевиком на підлогу.

Вмить зникла зі столика стара скатертина у жовтих плямах, у повітрі з хрускотом крохмалю зметнулася сніжно-біла, як бедуїнський бурнус[379], інша, а Арчибальд Арчибальдович вже шепотів тихо, але дуже виразно, схилившись до самого вуха Коров’єва:

— Чим частуватиму? Баличок маю особливий… в архітектівського з’їзду урвав…[380]

— Ви… е… дайте нам взагалі закусочку… е… — доброзичливо промимрив Коров’єв, розкидаючись на стільці.

— Розумію, — заплющуючи очі, багатозначно відповів Арчибальд Арчибальдович.

Побачивши, як поводиться з вельми сумнівними відвідувачами шеф ресторану, офіціянти полишили усякі сумніви та забралися до діла серйозно. Один вже підносив сірника Бегемотові, який витяг з кишені недопалка й сунув його собі до рота, другий підлетів, видзвонюючи зеленим склом і виставляючи біля кувертів чарки, ляфітники та тонкостінні келихи, з яких так добре п’ється нарзан під тентом… ні, забігаючи наперед, скажемо: пився нарзан під тентом вікопомної грибоєдівської веранди.

— Філейчиком з орябця можу почастувати, — музично муркотів Арчибальд Арчибальдович. Гість у тріснутому пенсне сповна схвалював пропозиції командира бриґа й доброзичливо дививсь на нього крізь непотрібне скельце.

Белетрист Петраков-Суховій, що обідав за сусіднім столиком разом із дружиною, яка доїдала свинячого ескалопа[381], з властивою усім письменникам спостережливістю помітив упадання Арчибальда Арчибальдовича та дуже й дуже здивувався. А дружина його, вельми поважна дама, просто-таки приревнувала пірата до Коров’єва, ба навіть ложечкою постукала… — і що ж ото, мовляв, нас затримують… пора й морозиво подавати! У чім річ?

Однак, пославши Петраковій чарівну усмішку, Арчибальд Арчибальдович скерував до неї офіціянта, а сам не полишив своїх любих гостей. Ах, тямущим був Арчибальд Арчибальдович! А вже спостережливим, певно, не менше від самих письменників. Арчибальд Арчибальдович знав і про сеанс у Вар’єте, і про багато інших подій цих днів, чув, але на відміну від інших, повз вуха не пропустив ні слова «картатий», ні слова «кіт». Арчибальд Арчибальдович нараз здогадався, хто його відвідувачі. А здогадавшись, природна річ, сваритися з ними не став. А от Софія Павлівна гарна! Воно ж треба таке надумати, — перепиняти цим двом шлях до веранди! А втім, що з неї питати.

Пихато тицькаючи ложечкою в розклякле вершкове морозиво, Петракова невдоволеними очима спозирала, як столик перед двома одягненими як якісь опудала ніби чарами обростає наїдками. До блиску вимите салатне листя вже стирчало з вази із свіжою ікрою… мить, і з’явилось на спеціяльно підсунутому окремому столику запітніле срібне відерце…

Лише впевнившись у тому, що усе зроблено по честі, лише тоді, як в руках офіціянтів прилетіла закрита сковорода, в якій щось вуркотіло, Арчибальд Арчибальдович дозволив собі залишити двох загадкових відвідувачів, та й то передтим шепнувши їм:

— Пробачте! На хвилинку! Сам догляну за філейчиками. Він відлетів від столика й зник у внутрішньому ході ресторану. Коли б який спостерігач міг простежити подальші дії Арчибальда Арчибальдовича, вони, без сумніву, здалися б йому дещо загадковими.

Шеф подався ніяк не до кухні припильнувати філейчики, а до ресторанної комори. Він відчинив її своїм ключем, замкнувся в ній, вийняв із скрині з льодом обережно, щоб не закаляти манжетів, два важкенькі балики[382], запакував їх у газетний папір, акуратно перев’язав мотузкою й відклав убік. Потім у сусідній кімнаті перевірив, чи на місці його літнє пальто на шовковій підкладці та капелюх, і аж тоді пройшов до кухні, де кухар старанно платав обіцяні гостям піратом філейчики.

Слід сказати, що дивного чи загадкового в усіх