Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— От і по всьому, — кволим голосом сказав кіт і млосно розкинувся у кривавій калюжі, — відійдіть від мене на мить, дайте мені попрощатися із землею. О мій друже Азазелло! — простогнав кіт, сходячи кров’ю. — Де ти є? — Кіт завів пригаслі очі в керунку дверей до їдальні. — Ти не став мені на поміч в момент нерівного бою. Ти покинув бідного Бегемота, промінявши його на склянку — правда, дуже хорошого — коньяку! Ну що ж, хай моя смерть тяжитиме тобі совість, а я заповідаю тобі мого бравнінґа…

— Сітку, сітку, сітку, — тривожно зашепотіли навкруг кота. Та сітка, чорт знає чого, зачепилася в когось у кишені й не полізла назовні.

— Єдине, що може врятувати смертельно пораненого кота, — промовив кіт, — це ковток бензину… — І, скориставшись замішанням, він приклався до круглого отвору в примусі й напився бензину[369]. Цієї ж миті кров з-під верхньої лівої лапи перестала цебеніти. Кіт скочив живий та бадьорий, схопивши примуса під пахву, шугнув з ним назад на коминка, а звідти, роздираючи шпалери, поліз по стіні й секунди за дві опинився високо над прибулими, сидячи на металевому карнизі.

Умить руки вчепилися в ґардину й зірвали її разом з карнизом, через що сонце ринуло до затіненої кімнати. Та ані облудно одужалий кіт, ані примус не впали додолу. Кіт, не розлучаючись із примусом, схитрувався махнути повітрям і скочити на жирандолю, що висіла в центрі кімнати.

— Драбину! — крикнули знизу.

— Викликаю на дуель! — проверещав кіт, пролітаючи над головами на розгойданій жирандолі, й тут знову в лапах його опинився бравнінґ, а примуса він прилаштував між раменами жирандолі. Кіт прицілився і, літаючи немов вагадло, над головами прибулих, відкрив по них стрілянину. Гуркіт стряс квартиру. На підлогу полетіли кришталеві уламки з жирандолі, тріснуло зірками дзеркало на коминку, полетів тиньковий пил, заскакали по підлозі відпрацьовані гільзи, потріскались шибки у вікнах, з простреленого примуса стало чвіркати бензином. Тепер вже годі було казати про те, щоб узяти кота живцем, і прибулі влучно й оскаженіло стріляли йому у відповідь з мавзерів у голову, в живіт, у груди та в спину. Стрілянина спричинила паніку на асфальті у дворі.

Та тривала ця стрілянина дуже недовго й сама собою стала вщухати. Річ у тім, що ані котові, ані прибулим вона не спричинила жодної шкоди. Ніхто не виявився не лише вбитим, але навіть пораненим; усі, в тому й кіт, залишились цілком неушкодженими. Хтось із прибулих, на остаточний вже спробунок, випустив штук із п’ять у голову окаянній тварині, і кіт льотом відповів цілою обоймою. І знову ж те саме — жодного враження ні на кого це не справило.

Кіт погойдувався в жирандолі, розмахи якої щораз зменшувались, дмухаючи чомусь у дуло бравнінґа та плюючи собі на лапу. В тих, хто безмовно стояв долі, на обличчях з’явився вираз цілковитої розгуби. То був єдиний, або один з єдиних, випадок, коли стрільба виявлялася цілком марною. Можна було, звичайно, припустити, що бравнінґ кота — який-небудь іграшковий, але про мавзери прибулих такого аж ніяк не можна було сказати. Перша ж рана кота, в чому, ясно, не було ані найменшого сумніву, була нічим іншим, як фокусом та свинячим удаванням, так само як і пиття бензину.

Зробили ще одну спробу доп’ясти кота. Було кинуто аркан, він зачепився за одну із свічок, жирандоля зірвалася. Удар її струснув, здавалося, увесь корпус будинку, та до пуття це не довело. Присутніх обдало скалками, а кіт перелетів повітрям і всівся високо під стелею на верхній частині золоченої рами коминкового дзеркала. Він ніде не збирався тікати й навіть, навпаки, сидячи у відносній безпеці, повів іще одну мову.

— Я ніяк не розумію, — казав він згори, — причин такого різкого поводження зі мною…

І цю мову на самому початку перебив не знати звідки почутий тяжкий низький голос:

— Що діється в квартирі? Мені заважають працювати.

Другий, неприємний і гугнявий голос озвався:

— Ну, звісно, Бегемот, чорт його забирай!

Третій, брязкучий, голос сказав:

— Мессіре! Субота. Сонце схиляється. Нам пора.

— Вибачайте, не можу більше бесідувати, — сказав кіт з дзеркала, — нам пора. — Він пошпурив свого бравнінґа й вибив обидві шибки у вікні. Тоді плеснув додолу бензином, і той бензин сам собою спалахнув, викинувши хвилю полум’я під саму стелю.

Зайнялося якось незвичайно швидко й сильно, як не буває навіть при бензині. Відразу ж задиміли шпалери, зайнялася зірвана ґардина на підлозі й почали тліти рами в розбитих вікнах. Кіт спружинився, нявкнув, перемахнув з дзеркала на підвіконня й зник за ним разом із своїм примусом. Знадвору пролунали постріли. Чоловік, що сидів на залізній протипожежній драбині на рівні ювеліршиних кімнат, обстріляв кота, коли той перелітав з підвіконня на підвіконня, прямуючи до наріжної ринви будинку, збудованого, як було сказано, покоєм. По цій ринві кіт видерся на дах. Там його, на жаль, так само марно обстріляла варта, що стерегла димарі, й кіт розтанув у призахідному сонці, яке заливало місто.

У квартирі цієї часини спалахнув паркет під ногами прибулих, і у вогні, на тому місці, де валявся з удаваною раною кіт, вилонився, дедалі більше густіючи, труп колишнього барона Майґеля із задертим догори підборіддям, із скляними очима. Витягти його вже не було аніякої змоги.

Скакаючи розжахтілими паркетинами, ляскаючи долонями по задимілих плечах та грудях, ті, хто був у вітальні, відступали до кабінету та передпокою. Ті, хто були в їдальні та спальні, вибігли крізь коридор. Надбігли й ті, хто були на кухні, кинулись до передпокою. Вітальня вже була заповнена вогнем і димом. Хтось на ходу встиг накрутити телефонний номер пожежної частини, коротко крикнути до слухавки:

— Садова, триста два-біс!

Далі баритися було годі. Полум’я вихлиснуло до передпокою. Дихати стало тяжко.

Тільки-но з розбитих вікон зачарованої квартири вибило перші струмінці диму, у дворі почулися відчайдушні людські крики:

— Пожежа, пожежа, горимо!

У різних квартирах дому люди стали кричати до телефонів:

— Садова! Садова, триста два-біс!

У той час, як на Садовій почулися лячні серцю дзвонові бовкання на червоних довгастих пожежних машинах, що неслися з усіх частин міста, люди, що метушилися у дворі, бачили, як разом із димом з вікна п’ятого поверху вилетіли три темних, як здалося, чоловічих силуети та один силует оголеної жінки.

Розділ 28

Останні пригоди Коров’єва та Бегемота

Чи були ті силуети, чи вони тільки приверзлися