Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Ти це кинь! — і махнув у далечінь вже нетерпляче. Тоді трелі біля дверей загриміли веселіше.

Та Коров’єв, не знітившись виступом Павла Йосиповича, вів далі:

— Звідки? — ставлю я усім питання! Він зморений голодом і спрагою! Йому гаряче. Ну взяв скуштувати, бідолашний, мандарина. І вся ціна тому мандаринові три копійки. І от вони вже тьохкають, як ті солов’ї навесні в лісі, тривожать міліцію, відривають її від роботи. А йому можна? Га? — і тут Коров’єв вказав на бузкового гладуна, через що в того на обличчі виказалася превелика тривога. — Що він за один такий? Га? Звідки він приїхав? Навіщо? Скучили ми по ньому, чи як? Запрошували ми його, чи як? Авжеж, — саркастично кривлячи рота, на увесь голос кричав колишній реґент, — він, бачите, в парадному бузковому костюмі, од лососини увесь розбух, він увесь напханий валютою, а нашому як, а нашому? Гірко мені! Гірко! Гірко! — завив Коров’єв, як дружко на старовинному весіллі.

Уся ця пребезглузда, нетактовна і, ймовірно, політично шкідлива промова примусила гнівно здригатися Павла Йосиповича, але, хай як воно дивно, з очей стлумленої публіки знати було, що в дуже багатьох людей вона пробуджувала співчуття! А коли Бегемот, приклавши брудного продраного рукава до ока, вигукнув трагічно:

— Спасибі, вірний друже, заступився за потерпілого! — сталося диво. Дуже пристойний тихий дідок, одягнений бідно, але чепурненько, який купував три мигдалеві тістечка в гастрономічному відділенні, вмить преобразився. Очі йому блиснули войовничим вогнем, він зчервонівся, жбурнув мішечка з тістечками на підлогу й крикнув:

— Правда! — дитячим тонким голосом. Затим він вихопив тацю, скинувши з неї рештки погубленої Бегемотом шоколадної ейфелевої вежі, змахнув нею, лівою рукою зірвав з іноземця капелюха, а правою з розмаху вдарив тацею плиском іноземця по плішивій голові. Прокотився такий звук, який буває, коли з вантажівки скидають на землю бляху. Гладун, біліючи, повалився навзнаки й сів у діжку з керченськими оселедцями, вибивши з неї фонтан оселедчаної ропи. Тут сталося й інше диво. Бузковий, провалившись у діжку, чистою руською мовою, без жодних ознак будь-якого акценту, скрикнув:

— Вбивають! Міліцію! Мене бандити вбивають! — очевидно, внаслідок потрясіння, раптово опанувавши дотепер незнану йому мову.

Тоді змовкло сюрчання швайцара, й у натовпі збуджених покупців замаячили, наближаючись, два міліційні шоломи. Та підступний Бегемот, як з ряжки в лазні обдають лавку, обдав з примуса кондитерський прилавок бензином, і той спалахнув сам собою. Полум’я шибонуло вгору й побігло вдовж прилавка, пожираючи красиві паперові стрічки на корзинах із фруктами. Продавчині з верещанням кинулися бігти з-за прилавку, і ледве вони вискочили з-за нього, спалахнули полотняні штори на вікнах, і на підлозі зайнявся бензин. Публіка, враз здійнявши відчайдушний галас, шугнула з кондитерського назад, зім’явши більше непотрібного Павла Йосиповича, а з-за рибного валкою із своїми вигостреними ножами клусом побігли до дверей чорного ходу продавці. Бузковий громадянин, видершись із діжки, увесь в оселедчаній рідоті, перевалився через сьомгу на прилавку й пішов за ними. Задзеленчали й посипались шибки у вихідних дзеркальних дверях, видавлені людьми, що рятувалися, і обидва негідники — і Коров’єв, і ненажера Бегемот — кудись поділися, а куди — несила було збагнути. Вже перегодом самовидці, присутні при початку пожежі на Смоленському, розповідали, що нібито обидва хуліґани злетіли угору під стелю й там нібито луснули обидва, як повітряні дитячі кульки. Воно, либонь, сумнівно, щоб справа була саме так, та чого не знаємо, того не знаємо.

Та знаємо, що за якусь хвилину по пригоді на Смоленському і Бегемот і Коров’єв вже опинилися на хіднику бульвару, якраз біля дому грибоєдівської тітки. Коров’єв зупинився коло огорожі й промовив:

— Ба! Та це ж письменницький дім. Знаєш, Бегемоте, я дуже багато хорошого й похвального чув про цей дім! Зверни увагу, друже, на цей дім. Приємно думати про те, що під цим дахом ховається й визріває ціла безодня талантів.

— Як ананаси в оранжеріях, — сказав Бегемот і, щоб краще помилуватися кремовим будинком з колонами, вліз на бетонний підмурок чавунної огорожі.

— Саме так, — погодився із своїм нерозлучним супутником Коров’єв, — і солодкий жах підступає до серця, як іздумаєш про те, що от у цьому домі зараз визріває майбутній автор «Дон Кіхота», або «Фауста», або, чорт мене забирай, «Мертвих душ»![374] Га?

— Страх подумати, — потвердив Бегемот.

— Так, — вів далі Коров’єв, — дивних речей можна сподіватися в парниках цього дому, що згуртував під своїм дахом скількорось тисяч подвижників, які вирішили покласти самовіддано своє життя на служіння Мельпомені, Полігімнії і Талії[375]. Можеш уявити, який галас зчиниться, як хто-небудь з них на почин подарує читацькій публіці «Ревізора» або, в найгіршому разі, «Євгенія Онєгіна»![376]

— І дуже просто, — знову ж таки потвердив Бегемот.

— Так, — вів далі Коров’єв і стурбовано підняв пальця, — але! Але, кажу я і повторюю це — але! Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе який-небудь мікроорганізм, не підточить їхнє коріння, якщо вони не загниють! А таке ж буває з ананасами! Ой-ой-ой, як буває!

— До речі, — поспитався Бегемот, просуваючи свою круглу голову крізь дірку в ґратах, — що це вони роблять на веранді?

— Обідають, — пояснив Коров’єв, — додам до цього, дорогий мій, що тут дуже непоганий та недорогий ресторан. А я, тим часом, як і всякий турист перед подальшою подорожжю, маю охоту закусити й випити великого крижаного кухля пива.

— І я теж, — відповів Бегемот, і обидва негідники попрямували асфальтовою стежиною під липами впрост до веранди ресторану, який не начувався лиха.

Бліда й зануджена громадянка в білих шкарпеточках і білому ж беретику з хвостиком сиділа на віденському стільці при вході на веранду з рогу, там, де в зелені трельяжу було влаштовано вхідний отвір. Перед нею на простому кухняному столі лежала груба конторського типу книга, до якої громадянка, не знати з яких причин, записувала тих, хто входив до ресторану. Цією самою громадянкою й були зупинені Коров’єв і Бегемот.

— Ваші посвідчення? — вона здивовано глипала на пенсне Коров’єва, а також і на примуса Бегемота, й на розірваний Бегемотів лікоть.

— Складаю вам тисячу перепросин, які посвідчення? — спитав Коров’єв, здивувавшись.

— Ви — письменники? — своєю чергою запитала громадянка.

— Безумовно, — з гідністю відповів Коров’єв.

— Ваші посвідчення? — повторила громадянка.

— Красуню моя… — почав ніжно Коров’єв.

— Я не красуня, — перебила його громадянка.

— Ох, яка це шкода, — розчаровано сказав Коров’єв і вів далі: — Ну що ж, як не волите бути красунею, що було б вельми приємно, можете не бути нею. Так от, щоб переконатися