Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Що ж він звелів передати тобі, рабе?

— Я не раб, — дедалі більше розлючуючись, відповів Левій Матвій, — я його учень.

— Ми говоримо з тобою різними мовами, як завжди, — озвався Волянд, — та речі, про які ми говоримо, від цього не міняються. Отже?..

— Він прочитав твір майстра, — заговорив Левій Матвій, — і просить тебе, щоб ти узяв із собою майстра й дарував йому спокій. Невже це важко тобі зробити, духу зла?

— Мені нічого не важко зробити, — відповів Волянд, — і тобі про це добре відомо. — Він помовчав і додав: — А чого ж ви не візьмете його до себе, до світла?

— Він не заслужив світла, він заслужив спокою[388], — сумовитим голосом промовив Левій.

— Передай, що буде зроблено, — відповів Волянд і додав, причому око йому спалахнуло: — І полиш мене негайно.

— Він просить, щоб ту, яка кохала та страждала через нього, ви узяли б також, — вперше благально звернувся Левій до Волянда.

— Ет, без тебе ми ніяк не здогадалися б про це. Ходи.

Левій Матвій відтак зник, а Волянд підізвав до себе Азазелла й наказав йому:

— Лети до них і все влаштуй.

Азазелло покинув терасу, і Волянд зостався сам. Та самотність його не була тривалою. Почувся на плитах тераси гуркіт кроків і жваві голоси, й перед Воляндом постали Коров’єв і Бегемот. Та тепер примуса при товстунові не було, а обтяжений він був іншими предметами. Так, під пахвою він мав незеликий ляндшафтик у золотій рамі, через руку його було перекинуто кухарський, наполовину обгорілий халат, а в другій руці він тримав цілу сьомгу, в шкірі й з хвостом. Від Коров’єва та Бегемота тхнуло смалятиною, пика Бегемота була в сажі, а кепка наполовину обгоріла.

— Чолом, мессіре! — прокричала невгамовна парочка, і Бегемот замахав сьомгою.

— Дуже гарні, — сказав Волянд.

— Мессіре, уявіть, — закричав збуджено й радісно Бегемот, — мене за мародера узяли!

— Судячи з принесених тобою предметів, — відповів Волянд, поглядаючи на ляндшафтика, — ти й є мародер.

— Чи вірите, мессіре… — щиросердим голосом почав Бегемот.

— Ні, не вірю, — коротко відповів Волянд.

— Мессіре, клянуся, я чинив героїчні потуги врятувати все, що було можна, й оце все, що вдалось відборонити.

— Ти он краще скажи, чого Грибоєдов зайнявся? — спитав Волянд.

Обидва, й Коров’єв, і Бегемот, розвели руками, підвели очі до неба, а Бегемот вигукнув:

— Не можу збагнути! Сиділи мирно, цілком тихо, закусювали…

— Аж раптом — бах, бах! — підхопив Коров’єв. — Постріли! Ошалівши зі страху, ми з Бегемотом кинулися тікати на бульвар, переслідувачі за нами, ми кинулися до Тимірязєва!..[389]

— Та свідомість обов’язку, — вступив Бегемот, — поборола наш ганебний страх, і ми повернулися!

— Ах, ви повернулися? — сказав Волянд. — Ну, тоді, певна річ, будівля згоріла дощенту.

— Дощенту! — скрушно потакнув Коров’єв. — Тобто дослівно, мессіре, дощенту, як оце ви, з ласки вашої, влучно висловилися. Самі головешки!

— Я помчав, — розповідав Бегемот, — до залі засідань, — це яка з колонами, мессіре, — розраховуючи витягти щось цінне. Ах, мессіре, моя дружина, якби тільки я її мав, двадцять разів ризикувала зостатися вдовою! Та на щастя, мессіре, я не жонатий, і скажу вам відверто — щасливий, що не жонатий. Ах, мессіре, чи ж можна проміняти парубоцьку свободу на обтяжливе ярмо!

— Знову пішли якісь бредні, — зауважив Волянд.

— Слухаю й кажу далі, — відповів кіт, — отак, ось ляндшафтик. Більше нічого винести із залі було незмога, полум’я вдарило мені в обличчя. Я побіг до комори, врятував сьомгу. Я побіг до кухні, врятував халата. Я вважаю, мессіре, що я зробив усе, що міг, і не розумію, чим пояснюється скептичний вираз на вашому обличчі.

— А що робив Коров’єв у той час, як ти мародерував? — запитав Волянд.

— Я помагав пожежникам, мессіре, — відповів Коров’єв, вказуючи на розірвані штани.

— Ах, коли так, то, певна річ, доведеться будувати новий будинок.

— Його буде збудовано, мессіре, — озвався Коров’єв, — насмілююсь запевнити вас у цьому.

— Ну, що ж, зостається лиш побажати, щоб він був кращим від колишнього, — зазначив Волянд.

— Так воно й буде, мессіре, — озвався Коров’єв.

— Мені вже можете вірити, — додав кіт, — я справжній пророк.

— У всякому разі, ми з’явилися, мессіре, — доповідав Коров’єв, — і очікуємо на ваші розпорядження.

Волянд підвівся зі свого табурета, підійшов до балюстради й довго, мовчки, сам, ставши спиною до свого почту, споглядав удалину. Потім він відійшов від краю, знову опустився на свого табурета й сказав:

— Розпоряджень жодних не буде — ви виконали усе, що змогли, і більше ваших послуг я поки що не потребую. Можете відпочивати. Зараз прийде гроза, остання гроза, вона довершить усе, що слід довершити, й ми вирушимо в путь.

— Дуже добре, мессіре, — відповіли обидва ґаєри й зникли десь за круглою центральною вежею, розташованою всередині тераси.

Гроза, про яку казав Волянд, вже копичилася на обрії. Чорна хмара піднялася на заході й до половини відрізала сонце. Потім вона накрила його цілком. На терасі посвіжіло. Ще трохи згодом стало поночі.

Ця темрява, що прийшла із заходу, накрила величезне місто. Зникли мости, палаци. Усе згинуло, як наче цього ніколи не було на світі. Через усе небо пробігла одна вогняна нитка. Тоді місто струснув удар. Він повторився, і почалася гроза. Волянд перестав бути видним в її імлі.

Розділ 30

Пора! Пора!

— Знаєш, — казала Маргарита, — саме як ти заснув учора вночі, я читала про темряву, яка прийшла із Середземного моря… й ці идоли, ах, золоті идоли. Вони чомусь мені ввесь час не дають спокою. Мені здається, що й зараз буде дощ. Ти чуєш, як свіжіє?

— Усе це добре й чудово, — відповідав майстер, палячи й розбиваючи рукою дим, — і ці идоли, Бог з ними… та от що далі вийде, це вже геть незрозуміло!

Розмова ця велася на заході сонця, саме тоді, як до Волянда з’явився на терасі Левій Матвій. Віконце підвалу було розчинене, і якби хто зазирнув у нього, він здивувався б тому, наскільки дивно виглядають співрозмовники. На Маргариті впрост на голе тіло був накинутий чорний плащ, а майстер був у своїй шпитальній білизні. Діялося це через те, що Маргариті геть нічого було вдягти, оскільки усі її речі залишилися у віллі, й хоча та вілла була дуже недалеко, звичайно, годі було й казати про те, щоб піти туди й узяти свої речі. А майстер, якому всі костюми знайшли у шафі, немовби майстер ніде й не від’їжджав, просто не бажав убиратися, розвиваючи перед Маргаритою ту думку, що от-от почнеться якесь вже чисте бозна-що. Щоправда, він був виголений