Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Майстра сполошив цей посвист. Він схопився за голову й побіг назад до групи супутників, які його дожидалися.

— Ну що ж, — звернувся до нього Волянд з висоти свого коня, — усі рахунки сплачені? Прощання звершилося?

— Так, звершилося, — відповів майстер і, вгамувавшись, поглянув в обличчя Воляндові просто й сміливо.

І тоді над горами прокотився, як суремний глас, страшний голос Волянда:

— Пора!! — і різкий посвист та регіт Бегемота.

Коні рвонулися, і вершники знялися вгору й поскакали. Маргарита відчувала, як її скажений кінь гризе й тягне вудила. Плащ Волянда нап’яло над головами усієї кавалькади, цим плащем стало вкривати присмерклий небокрай. Коли на мить чорний покрив віднесло убік, Маргарита на скаку обернулася й побачила, що позаду немає не тільки різнобарвних веж з аеропляном, що розвертавсь над ними, але немає вже давно й самого міста, яке пішло в землю й зоставило по собі сам лиш туман.

Розділ 32

Прощення й вічний притулок

Боги, боги мої! Яка ж сумна та вечірня земля! Які ж тайничі ті тумани над болотами. Хто блукав тими туманами, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непідсильний тягар, той це знає. Це знає стомлений. І він без жалю залишає тумани землі, її багенця й річки, він віддається з легким серцем у руки смерти, знаючи, що тільки вона одна <розрадить його>.

Чарівні чорні коні й ті пристали й несли своїх вершників поволі, і неминуча ніч стала їх наздоганяти. Чуючи її за своєю спиною, притих навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло пазурами, летів мовчазний та серйозний, розпушивши свого хвоста.

Ніч стала запинати чорною шаллю ліси й луки, ніч засвічувала сумні вогнички десь далеко внизу, тепер вже нецікаві й непотрібні ні Маргариті, ні майстрові, чужі вогники. Ніч випереджала кавалькаду, сіялася на неї згори й викидала то там, то тут у засмутнілому небі білі цяточки зірок.

Ніч густішала, летіла поруч, хапала вершників за плащі і, здерши їх з плечей, викривала обмани. І коли Маргарита, обдмухувана прохолодним вітром, розплющувала очі, вона бачила, як міниться зовнішність усіх, хто летів до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-поза краю лісу став виходити багряний та повний місяць, усі обмани зникли, звалилися в болото, втонула в туманах чаклунська нестійка одежа.

Ледве чи хто впізнав би тепер Коров’єва-Фаґота, самозваного перекладача при таємничому консультантові, який не потребував жодних перекладів, у тому, хто тепер летів безпосередньо поруч із Воляндом по праву руку подруги майстра. На місці того, хто в подертій цирковій одежі покинув Воробйові гори під ім’ям Коров’єва-Фаґота, тепер скакав, тихо видзвонюючи золотим ланцюгом повода, темно-фіолетовий лицар з нахмуреним обличчям, яке ніколи не всміхається. Він уперся підборіддям у груди, він не дивився на місяця, він не цікавився землею під собою, він думав про щось своє, летячи поруч із Воляндом.

— Чому він так змінився? — запитала Маргарита стиха під посвист вітру в Волянда.

— Лицар цей колись невдало пожартував, — відповів Волянд, повертаючи до Маргарити своє обличчя з тихим жеврінням в оці, — його калямбур, якого він вигадав, розмовляючи про світло та тьму, був не зовсім хорошим[395]. І лицареві довелося по тому прожартувати дещо більше та довше, ніж він гадав. Та сьогодні така ніч, коли зводяться рахунки. Лицар свого рахунка сплатив і закрив!

Ніч відірвала й пухнастого хвоста в Бегемота, здерла з нього шерсть і порозкидала її клоччя по болотах. Той, хто був котом, який потішав князя пітьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-пажем[396], найкращим блазнем, який існував будь-коли у світі. Тепер притих і він і летів беззвучно, підставивши своє молоде обличчя під світло, що лилося від місяця.

Осторонь від усіх летів, виблискуючи сталлю обладунків, Азазелло. Місяць змінив і його обличчя. Щезло без сліду недоладне потворне ікло, й одноокість виявилася фальшивою. Обидва ока Азазелла були однаковими, порожніми й чорними, а обличчя білим та холодним. Тепер Азазелло летів у своїй справжній подобизні, як демон безводної пустелі, демон-убивця.

Себе Маргарита бачити не могла, та вона добре бачила, як змінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці й ззаду зібралося в косу, й вона летіла за вітром. Коли вітер відчахував плаща від ніг майстра, Маргарита бачила, як на ботфортах його то гаснуть, то спалахують зірочки острогів[397]. Як і юнак-демон, майстер летів, не зводячи очей з місяця, але усміхався йому, як ніби знайомому та любому, і щось, за набутою в кімнаті № 118-й звичкою, сам собі бурмотів.

І, нарешті, Волянд летів також у своїй справжній подобі. Маргарита не могла б сказати, з чого зроблений повід його коня, й думала, що, можливо, це місячні ланцюжки й сам кінь — лиш брила мороку, і грива цього коня — хмара, а остроги вершника — білі цяти зірок.

Так летіли в безмові довго, доки й сама місцевість унизу не стала мінятися. Сумні ліси втонули в земному мороку й звабили за собою й тьмяні леза річок. Долі з’явилися й стали вилискувати валуни, а між них зачорніли провалля, до яких не проникало світло місяця.

Волянд осадив свого коня на кам’янистому безрадісному пласкому верхів’ї, і тоді вершники рушили ступою, слухаючи, як коні їхні підковами трощать кремені й каміння. Місяць заливав площину зелено й яскраво, і Маргарита незабаром розрізнила в пустельній місцевості крісло й у ньому білу постать сидячої людини. Можливо, що цей сидячий був глухим або занадто поринув у роздуми. Він не чув, як здригалася кам’яниста земля під вагою коней, і вершники, не збентеживши його, наблизились до нього.

Місяць добре помагав Маргариті, світив краще від найкращого електричного ліхтаря, і Маргарита бачила, що сидячий, очі якого здавалися сліпими, коротко потирає свої руки[398] й ці самі незрячі очі впинає в диск місяця. Тепер вже Маргарита бачила, що поруч із тяжким кам’яним кріслом, на якому вилискують від місяця якісь іскри, лежить темний, велетенський гостровухий собака й так само, як і його хазяїн, неспокійно дивиться на місяця. Біля ніг сидячого валяються черепки розбитого глека й простеляється невисохла чорно-червона калюжа.

Вершники зупинили своїх коней.

— Вашого романа прочитали, — промовив Волянд, звертаючись до майстра, — і сказали тільки одне, що він, на жаль, не закінчений. Отож мені хотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, та коли надходить повня місяця, як бачите, його терзає безсоння. Воно діймає не