Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Що він каже? — запитала Маргарита, й цілком спокійне її обличчя повилося імлою спочування.

— Він каже, — пролунав голос Волянда, — одне й те саме. Він каже, що й при місяці йому немає спокою та що має кепську посаду. Так каже він завжди, коли не спить, а як спить, то бачить одне й те саме — місячний шлях, і хоче піти ним і розмовляти з арештантом Га-Ноцри, бо, як він твердить, він чогось не договорив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нісана. Та на жаль на цей шлях йому вийти чомусь не вдається, й до нього ніхто не приходить. Тоді, що ж вдієш, доводиться йому розмовляти з самим собою. А втім, потрібно ж якесь розмаїття, і до своєї мови про місяця він нерідко додає, що понад усе на світі ненавидить своє безсмертя й нечувану славу. Він твердить, що радо помінявся б своєю долею з обірваним бурлакою Левієм Матвієм.

— Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись, чи це не забагато? — спитала Маргарита.

— Повторюється історія з Фридою? — сказав Волянд. — Але, Маргарито, тут не тривожте себе. Усе буде правильно, на цьому побудовано світ.

— Відпустіть його! — раптом пронизливо крикнула Маргарита так, як колись кричала, коли була відьмою, й від цього крику зірвався камінь у горах і полетів прискалками в безодню, наповнюючи гори гуркотом. Та Маргарита не могла сказати, чи був то гуркіт падіння, чи гуркіт сатанинського сміху. Хай що там воно було, та Волянд сміявся, позираючи на Маргариту, й казав:

— Не треба кричати в горах, він все одно звик до обвалів, і це його не стривожить. Вам не слід просити за нього, Маргарито, бо за нього вже попросив той, з ким він так прагне розмовляти, — тут Волянд знову повернувся до майстра й сказав: — Ну що ж, тепер вашого романа ви можете завершити однією фразою!

Майстер немовби цього чекав уже, поки стояв нерухомо й дивився на сидячого прокуратора. Він склав руки рупором і крикнув так, що луна заскакала безлюдними та безлісними горами:

— Вільний! Вільний! Він жде на тебе!

Гори перетворили голос майстра на грім, і цей-таки грім їх зруйнував. Прокляті скелясті мури впали. Зосталася тільки площина з кам’яним кріслом. Над чорною безоднею, до якої пішли мури, спалахнуло неосяжне місто з владущими ряхтливими идолами поверх пишно розбуялого за багато тисяч цих місяців саду. Впрост до цього саду прослався довгожданий прокуратором місячний шлях, і першим по ньому кинувся бігти гостровухий пес. Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм підвівся з крісла й щось прокричав хрипким, зірваним голосом. Несила було розібрати, плаче він, чи сміється, і що він кричить. Видно було тільки, що услід за своїм вірним стражем місячним шляхом чимдуж побіг і він.

— Мені туди, за ним? — спитав неспокійно майстер, торкнувши віжки.

— Ні, — відповів Волянд, — навіщо ж гонитися слідами того, що вже скінчилося?

— То, отже, туди? — спитав майстер, повернувся й вказав назад, туди, де зіткалося в тилу недавно покинуте місто з монастирськими пірничними вежами, з розбитим ущент сонцем у склі.

— Теж ні, — відповів Волянд, і голос його стужавів і полинув над скелями. — Романтичний майстре! Той, кого так прагне бачити вигаданий вами герой, якого ви самі щойно відпустили, прочитав вашого романа. — Тут Волянд повернувся до Маргарити: — Маргарито Миколаївно! Не можна не повірити в те, що ви силкувалися видумати для майстра якнайкраще майбутнє, але, бігме, те, що я пропоную вам, і те, про що просив Єшуа за вас, саме за вас, — іще краще. Залиште їх удвох, — казав Волянд, схиляючись із свого сідла до сідла майстра та вказуючи услід прокураторові, що пішов, — не будемо їм заважати. І, може статися, до чогось вони домовляться, — тут Волянд махнув рукою в бік Єршалаїму, і він згас.

— І там теж, — Волянд вказав у тил, — що робити вам у підвальчику? — Тут згасло поламане сонце у склі. — Навіщо? — вів далі Волянд переконливо й лагідно. — О тричі романтичний майстре, невже ви не хочете вдень гуляти зі своєю подругою під вишнями, які починають квітнути, а увечері слухати музику Шуберта?[399] Невже ж вам не буде приємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не бажаєте, так само як Фауст, сидіти над ретортою у сподіванні, що вам вдасться виліпити нового гомункула?[400] Туди, туди! Там жде вже вас дім і старий слуга, свічки вже горять, а скоро вони згаснуть, тому що ви відразу ж зустрінете світанок. Цією дорогою, майстре, цією! Прощавайте! Мені пора.

— Прощавайте! — одним криком відповіли Воляндові Маргарита та майстер. Тоді чорний Волянд, не розбираючи жодної дороги, кинувся в провалля, і слід за ним з шумом звалився його почет. Ні скель, ні площини, ні місячного шляху, ні Єршалаїму не стало довкола. Згинули й чорні коні. Майстер і Маргарита побачили обіцяний світанок. Він починався туж-туж услід за опівнічним місяцем. Майстер ішов із своєю подругою в полиску перших вранішніх променів через кам’янистий омшілий місток. Вони перетнули його. Струмок залишився позаду вірних коханців, і вони йшли піщаною дорогою.

— Слухай беззвучність, — казала Маргарита майстрові, й пісок шерехтів під її босими ногами, — слухай та насолоджуйся тим, чого тобі не давали за життя, — тишею. Дивись, он спереду твій віковічний дім, що його тобі дали в нагороду. Я вже бачу венецьке вікно[401] й виткий виноград, він пнеться до самого даху. Ось твій дім, твій довічний дім. Я знаю, що увечері до тебе прийдуть ті, кого ти любиш, хто тебе цікавить, і хто тебе не стривожить. Вони будуть тобі грати, вони співатимуть тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічки. Ти будеш засинати, надівши свого заяложеного й вічного ковпака, ти засинатимеш із усмішкою на вустах. Сон зміцнить тебе, ти станеш міркувати мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Стерегти твій сон буду я.

Так казала Маргарита, йдучи з майстром у напрямку до вічного їхнього дому, і майстрові здавалося, що слова Маргарити струменіють так само, як струменів і шепотів залишений позаду струмок, і пам’ять майстра, неспокійна, поколена голками пам’ять, стала згасати. Хтось відпускав на свободу майстра, як сам він щойно відпустив ним створеного героя. Цей