Фортеця - Міша Селимович

— Доля не хоче, — серйозно промовив Шех-ага.

— Бачу, аго.

Осман підвівся і крізь вікно шпурнув кісточку в канал.

— Більше ніколи не гратиму! — сказав він пригнічено.

— Поклянися! Не душею, не словом, а своїм щастям!

Осман поклявся, мовби караючи себе, і вийшов з кімнати.

Мені було жаль його.

— Навіщо ви це зробили? — запитав я Шех-агу докірливо.

— Я загадав: якщо виграє він, то й я виграю. Але, здається, програли ми обидва.

— Як це? Не розумію.

Він махнув рукою, не бажаючи відповідати.

І раптом він охляв, руки безсило впали на покривало, обличчя вкрилося потом і зблідло, губи скривилися від болю.

Я злякався. Невже це смерть?

— Шех-аго, що з вами? Шех-аго!

Він почав хилитися набік, здавалося, ось-ось посунеться з ліжка, я підхопив його й поклав йому голову на подушку.

Кілька хвилин він лежав нерухомо, а потім поволі розплющив очі, відкривши згаслі, майже мертві зіниці. Натужно всміхнувся і навіть сказав, щоб я не лякався. Я й не гадав, що в ньому стільки сили й хоробрості. Він знову не дозволив піти по лікаря.

— Це наша справа, і не треба вплутувати сюди чужоземців, — прошепотів він.

Я не розумів, про що він говорить.

А коли в його зіницях засвітилося життя, він довго й проникливо дивився на мене. Мовби хотів щось побачити в моїй голові. Чому не запитає? Я сказав би йому все. Мабуть, сказав би.

— Не бійся, — промовив він тихо, але твердо, мов погрожуючи. — Я не помру. Я не все ще зробив, що треба. Мушу розплатитися за зло, яке мені заподіяли. Не гоже залишатися боржником.

— Чому ви думаєте про помсту? Хіба в цьому щастя?

— І в житті нема щастя, але, як бачиш, живу.

— Помста наче пиятика: ніколи їй кінця нема. І навіщо зараз про це думати.

Він вигукнув люто:

— А про що маю думати?

Але нараз затнувся, розпачливим рухом схопив край покривала й потягнув до випнутого підборіддя, болісно зойкнувши. Мовби зсудомило його всередині. На диво, Шех-ага швидко заспокоївся й відсунув рушника, яким я втирав йому спітніле обличчя.

— Не треба, — сказав тихо. — Де Осман?

— Не знаю, кудись пішов. Може, я чимось допоможу?

— Де Осман?

— Не знаю, де Осман. Що хочете? Скажіть мені.

— Ти не годишся для цього.

— Для чого?

— Зрозуміло, я цього чекав, але за інших обставин, в іншому місці. Не тут, не так.

— Про що ви говорите, Шех-аго?

Я був украй розхвильований його виглядом, незрозумілою мовою, музикою і веселими голосами з вулиці, сумною кімнатою, таємницею, яка жахала мене.

Біль повертався дедалі частіше, моторошна судома перекошувала його обличчя, тіло слабло.

Його мучило, здавалося, що блюватиме; широко відкритим ротом він глибоко втягував у себе повітря, намагаючись підтримати дихання, і не зводив з мене погляду. Незабаром недуга зовсім погасить блиск його сірих очей, які навіювали людям страх.

— Знаєш, що зі мною? — запитав він пошепки, коли судома трохи відпустила. — Здається, мене отруїли.

— Як отруїли, бог з вами? Що ви кажете!

— Уся середина горить. І горло. І голова.

— Хто? — крикнув я. — Хто міг отруїти?

— Будь-хто! Може, й ти. Або Осман. Але ні. Ти занадто слабкий для цього. Османа не було з нами, а палити мене почало ще в дорозі. Може, хтось із прислуги.

— Чому ви мені не сказали? Усе тримаєте в собі. І це теж.

— Може, хтось із чужих, звичайно, найнятий, — у дорозі, у заїжджих дворах, у трактирах. Але справжній злочинець у Сараєві.

— Прокляття на їхні голови!

— Хай прийде Осман! І залиши нас удвох.

— Знаю, навіщо кличете його. Не треба, прошу вас! Не думайте про помсту! Ви ще видужаєте!

— Поклич мені Османа!

Я не міг зрушити з місця, не міг зібратися з думками, не знав, що робити. Може, на очах у мене вмирає людина, кимось отруєна, а я думаю не стільки про її лихо, скільки про жорстокість — і її, і їхню.

— Випередили мене, перехитрили, от і все, — шепотів він посинілими губами. — Десь я в комусь обманувся. Або так уже мало статися.

Чи буде краще, якщо я не послухаю його й він помре, маючи жаль до мене, чи якщо я послухаю й ненависть житиме далі?

— Піти по лікаря?

— Поклич мені Османа!

Я вийшов у коридор.

Осман розмовляв з господарем, італійцем, якоюсь несусвітньою, ніде не існуючою мовою, але це не заважало їм, проте, розуміти один одного. Господар стурбовано розпитував про хворого, потерпаючи, щоб приїжджий часом не помер у нього в готелі, бо це відбило б інших гостей, а Осман розривався між бажанням налякати його і забобонним страхом перед силою вимовлених слів і тільки здвигав плечима та обмежувався загальними філософськими міркуваннями («усе в божих руках»), показуючи пальцем у небо, а господар розгублено дивився в облуплену стелю вслід за Османовим поглядом.

Я сказав Османові, що Шех-ага дуже хворий і що хоче бачити його.

— Що з ним? — спитав він занепокоєно.

— Іду по лікаря.

— Невже аж до цього дійшло? А може, ти тільки злякався. Ну й не щастить же мені! Диявол не дає мені зіп'ястися на власні ноги, стати людиною.

— Іди до Шех-аги!

— Зараз. А, якщо правду сказати, якась дивна мені та його хвороба. — Мовби він нюхом відчував злочин.

Господар готелю забезпечив мене кількома словами і пояснив, як знайти лікаря: третя вулиця наліво, далі друга направо, потім униз, угору, знов направо — ледве я втрапив, а приступ ревматизму, що скрутив лікаря якраз сьогодні, допоміг мені застати його вдома.

Мені пригадався Махмутів хворий травник, який лікував інших, а себе не міг вилікувати, але я вибирати не мав змоги. Сяк-так я умовив його піти до хворого: дукати, яких я не шкодував, зрушили з місця його скрипучі кістки. Власне кажучи, тільки дукатами я йому й втовкмачив, чого хочу, бо ні він не знав моєї мови, ані я — його (усі завчені слова вилетіли мені з голови, я пам'ятав лише «прошу» і «хворий»), і я дякував богові, що є на світі речі, однаково зрозумілі всім. Не знаю, який він лікар і наскільки розуміється на хворобах, та й що з того, якби я знав, коли сама доля послала його до нещасного Шех-аги. У ревматизмі він, очевидно, багато не розбирається, але Шех-ага й не хворіє на ревматизм, у його хворобі скоріше може допомогти щастя, аніж лікар. Але щастя я не міг