Фортеця - Міша Селимович

що хоче взяти мене до себе на службу. А якщо я не маю бажання працювати в нього, хоч мені вже пора чимось зайнятися, подорож все одно не завадить — потім буде легше жити серед цієї нудьги. Він дасть мені грошей для Тияни, і вона може й далі залишатися в нашому теперішньому помешканні або хай перебирається до них. Він вважає, що так було б краще. У неї буде своя кімната, обслуговування, ні про що їй не треба буде турбуватися, розмовлятиме з його дружиною, коли захоче і якщо захоче. Вони легко зійдуться, про Тияну він чув тільки якнайкраще (від кого чув? від Османа?), і його дружина дуже добра, мов несьогосвітня. Буває, вона плаче за сином (ніяк не може його забути, розмовляє з ким, як із живим), то хай Тияна втішить її або й залишить саму, він ніяких претензій не матиме. А йому буде спокійніше, що з нею є хтось знайомий. Якщо Тияні сподобається, то ми могли б залишитися в них жити, і дитині було б краще: подвір'я велике, дім просторий, є ще один будиночок у дворі, то й там би могли поселитися. Ми не заважатимемо ні йому, ні дружині, і вони нам, сподівається. Та й дитина, коли народиться, не заважатиме — хай плаче, кричить, усе-таки краще, ніж коли порожній дім.

Шех-ага згадав про сина, говорячи про жінчин смуток, але я знав, що й він його не забуває. І мене бере з собою замість нього, у його думках ми якось об'єдналися: були на тій самій війні, однолітки, з того самого місяця, зробили ту саму дурницю, тільки з різними наслідками, колись він пробував заглушити свій біль ненавистю, тепер пробує втихомирити його турботою про інших. Боюся, що йому це не вдасться, навіть горе його, можливо, стане ще безутішнішим поруч із нашим щастям, але він шукає ліків, як безнадійний хворий, якому вже нічого втрачати.

Я не допущу, аби він зненавидів мене, коли розчарується, коли побачить, що ліки не допомагають; тоді я негайно зійду з його дороги, але тепер я не міг відмовити йому.

Мене зворушила його туга, яку він приховує й не може приховати, і пошуки заспокоєння, якого він не знаходить. І не знайде. Я не можу стати іншою людиною, тим більше тою, яку він носить у пам'яті, і тінь мертвого сина для нього завжди буде миліша й краща, ніж я, живий. Але я принесу йому полегшення, бодай на короткий час. І це добре.

Хай буде так, подамся я в цю дорогу надії. Буду тільки присутній при ньому, решту він домислить сам. Усе, що йому буде потрібно.

18. Смерть у Венеції

Чи треба було мені вирушати в цю далеку дорогу? Знявся я, майже не задумуючись, не відчуваючи ні бажання, ні потреби, тільки заради іншої людини. А може, мені буде корисно побачити той дивний романський світ. Кажу: може, бо не вірю в це. Крім купців, подорожують лише збунтовані люди, які не виносять самотності, вони ганяються за новими невідомими враженнями, щоб ними наповнити очі, але душа їхня залишається порожньою.

Що я там побачу — щастя чи біду? Щастя й дрібки не зможу взяти з собою, а чужа біда ніяка не втіха порівняно з тою, у якій ми живемо. І все-таки, чом би не подивитися?

Але що далі я від'їжджав від Сараєва й від Боснії, то все сильніше мене охоплювала легкодухість і майже страх. Особливо увечері і вночі. Не було для цього видимої причини, я не боявся чогось визначеного, а непевність безупинно росла. Мовби все в мені перевернулося, мовби мене гнітила якась невідома хвороба, що проявляється не болем, а боязню. На душі було порожньо й сумно, кругом чужина, край невеселий, люди холодні, небо далеке, світ хитливий, думки стривожені.

Усе, що бачу, не моє, замкнуте, недоступне.

Мною дедалі більше оволодіває неспокій.

Пригадую добре, як в одну з таких хвилин крайнього пригнічення я болісно сприймав найзвичайніші речі. Ми наближалися, до моря; два дні вже минуло, як за нами залишився боснійський сніг, суворий, але тепер, коли далина розтопила його, любий мені, бо сіра скеляста пуща викликала в мені нудоту; і тоді я побачив на горі приморську хату, покриту кам'яними плитами, убоге подвір'я, обнесене огорожею із каменюччя, і чорну постать старої жінки на тлі захмареного неба; жінка щось кричала до когось, кого я не бачив, сама серед глухого кам'янистого простору. Іншим разом я подумав би, що то вона гукає до сусідки чи загадує домашнім, щоб наглядали за худобою, або ще щось. Але тоді вона була для мене втіленням самого відчаю. Я дивився незмигно на неї, не в змозі побороти в собі відчуття загубленості й жаху: остання людина, одна на весь білий світ — усе інше зробилося каменем, — волає в небо про свої жалі.

«Що я тут зараджу? — розпачливо запитував я сам себе. — І взагалі, хто може будь-де зарадити щось?»

Пізніше мій сум став спокійнішим. Коли, провівши нас до моря, наші озброєні охоронці подалися назад додому, я заздрив їм, вважаючи їх найщасливішими людьми на світі, бо вони поверталися до Сараєва, від якого я віддалявся. І все більше мене огортала невпевненість, мовби я виривав коріння, яке тримало мене на одному місці. Я не був ніде.

Із щемливою тугою думав я про Тияну, боліла мені відстань між нами, гнітив мене час без неї. Я був самотній і загублений, доки не знайшов її, щаслива зірка привела мене до неї. Душа моя змерхла, і вона вдихнула в неї життя — з більшим милосердям, ніж у дитину, яку носила під серцем. Мене розчавила війна й життєва жорстокість, і вона дала мені силу, щоправда, обмежену, яку я відчуваю лише біля неї. Вона — земля, яка мене поїть соками, вона — повітря, яке я вдихаю, вона — осоння мого життя.

Навіщо я відірвався від неї?

Я думав про непутящого Махмута, який заплакав, проводжаючи мене, може тому, що він не помандрує до Венеції, а може й тому, що ми довго не будемо бачитись; і про мертвого коменданта Авд-агу, який не давав мені нудьгувати; і про доброго, переляканого Мулу Ібрагіма, який радів з того, що я подорожуватиму, не знаючи, як мені буде важко; думав і про непривабну кімнатку над пекарнею, яка мені здавалася тепер найкращим місцем у світі, думав про свою убогу вулицю з підгнилими парканами, думав про все, що було моє,