Фортеця - Міша Селимович

або хотіли насолити властям, але це не має значення і його не стосується. Вони найняли старого Омера та трьох його синів, очевидно, за добрі гроші, щоб вони викрали Раміза. Махмута послали до начальника фортеці з грішми, щоб той відчинив браму перед Саранами. Сарани спокійно увійшли до фортеці, приглушили вартових і на конях відвезли Раміза невідомо куди. Поки що невідомо, бо Раміз рано чи пізно дасть про себе знати, він не може сидіти спокійно. Скоро після цього Омерів наймолодший син, напившись у Зайковій корчмі, почав хвалитися, що він та ще дехто знають, хто викрав Раміза. Носій Муйо Душиця не пригадує точно, кого називав хлопець, але коли його запитали, чи не Османа Вука, сказав, що, може, і його. Зайко дав знати Османові, а той послав мене до старого Сарани, щоб я сказав йому про сина. Двоє молодих Саранів одразу подалися з конем по брата й привезли його додому. Що між ними сталося, цього він не знає, відомо тільки, що вони його вбили, усі ми були на його похороні.

Не вірячи сам собі, я слухав справжню історію визволення Раміза. Тільки де-не-де відчувалися незначні прогалини, але ми всі були розставлені точно по своїх місцях.

Ось що зліпив Авд-ага, складаючи шматок до шматка!

— Так було? — запитав він майже радісно.

— Не знаю, — відповів я, пересилюючи шум у голові. — Можу тільки сказати про себе: не так! Сто разів я вам казав, що нічого не знаю.

— І сто разів брехав.

— Знаєте, Авд-аго, мені байдуже до цього, але ваша розповідь не тримається купи. Носій не пригадує, ніхто нічого не знає, свідків нема, а ви говорите так, ніби на власні очі все те бачили.

— Двадцять років я на цій посаді. Добре знаю людей і знаю, хто на що здатний.

— Гаразд, Авд-аго, — промовив я сердито, — якщо все знаєте, то чому не віддасте нас до суду?

Він високо підняв густі брови й спохмурнів.

— Знаю все, та нічого вам не можу зробити. Не маю беззаперечних доказів. Сарани мовчать. Муйо Душиця не пригадує. Махмут німіє, як тільки я згадаю начальника фортеці. Ти приховуєш. Та й суддя зараз не хоче виступати проти Шех-аги, ще сподівається, що його не проженуть із Сараєва. А хіба буде по правді, якщо злочин залишиться не покараний?

— Ви знаєте, що вчинив Раміз?

— Знаю, що він виступав проти влади і був заарештований. Інше мене не цікавить. І знаю, хто його викрав із фортеці. Це злочин. А якщо злочини не каратимуться, світ пропаде. Нічого не маю проти вас, маю тільки проти того, що ви зробили. І знайду докази. Але тоді вже не допоможу тобі. І ти мені не допоможеш. Я сказав би судді, що ти не знав нічого, був сліпим знаряддям у чужих руках. А так не скажу.

— Робіть, як вам сумління підказує. Але брехати я не можу.

— Тільки скажу тобі: скоро матиму докази. Один із синів Сарани потроху починає говорити. А якщо суддя погодиться, щоб їх заарештувати, усю трійцю, і Махмута, й тебе, то миттю про все дізнаємося. А він погодиться, бо це і йому на користь.

— Я вже вам один раз казав: легко знущатися з бідного, Авд-аго.

— Якщо той бідний заговорить, як треба, а він заговорить, то ніхто не залишиться не покараний. Ніхто! Знаю, про що ти думаєш, я не боюся нічийого імені, ані становища. Для мене важлива тільки правда.

— Щоб ви не наробили кривди, ганяючись за правдою!

Він не відповів нічого, тільки махнув рукою, щоб я йшов собі.

Я пішов, ступаючи здерев'янілими ногами по нерівній бруківці. Вразила мене його відвертість. Невже він настільки впевнений, що йому ні хитрість, ні обачність уже не потрібні? Він докопався до істини, доможеться й справедливості. Своєї справедливості. Він небезпечний, бо твердоголовий і вірить, ніби рятує світ. Упертий вивідач, який мучить і себе, й інших, жорстокий, але не підлий, обмежений, але сильної волі, по-своєму чесний, без лицемірства, некористолюбний, чистий у своїй безумовній відданості порядкові і жахливий саме тому, що такий. Він не знає, чому служить, але служить чесно. Він не знає, за що карає, але карає жорстоко. Можливо, він звик до існуючих законів, але навряд чи помітив би, якби ці закони стали інші. Він народився давно, ще в прадавні часи, і в кожному часі народжується наново, він вічний.

І пристрасть у нього споконвіку та сама — ловити неслухняних, а якщо ті неслухняні приходять до влади, переслідувати інших неслухняних. Думаючи про нього, я запитував себе: чесна чи нечесна людина, якщо вона чесними засобами служить брудній справі? І чесна чи нечесна людина, якщо вона нечесними засобами прагне служити чесній справі?

Про все це я думав пізніше, а тоді відчував тільки страх — і дуже виразний, і дуже неясний. Якщо Авд-ага знайде, що шукає, а він, безперечно, знайде, то моє життя не варте буде ані щербатого мідяка. Але, крім цієї безпосередньої небезпеки, мене, наче імла, оповивала якась невловима загроза. Мов сотні тіней і сотні очей довкола мене, і я не можу їх ні уникнути, ні пережити, а круг стає все вужчий, їхня близькість усе нестерпніша, озираюся безпорадно й не бачу ні виходу, ні порятунку. Усі ж ті незліченні очі й тіні належать Авд-азі, він помножився й став цілим військом привидів. І мене більше гнітить оце відчуття безпорадності, ніж те, що мені відомо, про що я можу міркувати. Думати про цей фатум не можна, він нависає наді мною мов тягар, наче якась хвороба.

Подібну паніку душі я переживав і раніше, на війні, коли у темряві, серед рівного поля, у густих заростях я не бачив жодної людини, не чув нічийого голосу, але небезпека чигала на мене звідусіль, а я не міг визначити ні її вигляду, ні місця, ні наміру, і від того вона була ще жахливіша. Розум не в силі вгамувати страх перед невідомим передчуттям, він безвладний перед ним, як око перед цілковитою темрявою.

Хто знає, доки б я порпався в цьому болоті легкодухості, якби раптом не став сам собі гидкий і не плюнув на це боягузливе скиглення. Хай вони згорять, ті вигадані страхи! Я людина, а не мертва мішень, яка покірно чекає пострілу, нещастя не застане мене на колінах. Цього я не можу допустити ні заради себе, бо мені було б соромно, ні заради інших, які вірять у мене, інакше вони розчаруються.

Я зробив мало, але зробив свідомо.