Фортеця - Міша Селимович

не скинуть намісника чи не переведуть його в інше місце. Такі випадки не рідкі, але надії, що це скоро станеться, поки що не було, і в них горіла земля під ногами, вони ходили містом зелені від люті й досади, слали скарги до Царгорода, умовляннями й погрозами змушували людей писати у вищі інстанції прохання, щоб їх залишили в Сараєві, бо кращих державних службовців і друзів народних (ніби ці поняття можна сумістити) не було і ніколи не буде, шукали захисників і спільників, але все намарно. З Царгорода відповідати не поспішали, там ніхто й не думав заступатися за них, спільників і захисників вони не знаходили, бо не шукали їх тоді, коли ще мали силу, а кинулися за ними тепер, коли їхня зірка згасла, і так пеклися вони на вогні палючої ненависті Шех-аги і крижаніли на морозі загальної байдужості городян, сподіваючись якогось чуда, що раптом ненависть і байдужість перетворяться на прихильність, і чекаючи неминучого, коли, потупивши голови, подадуться у глухий закутень, як у вигнання.

Шех-ага потопив їх, як сліпих кошенят, без особливих на те причин, просто наслухавшись про їхню непорядність та зарозумілість, а найбільше тому, що він ненавидів усіх чиновників поспіль. Це, на його думку, найнепотрібніший народ на світі, найшкідливіший і найзіпсутіший. Вони підтримують будь-яку владу, зрештою, вони і є та влада, вони сіють страх, не знаючи ні милосердя, ні співчуття, холодні, як крига, і гострі, як ніж; вони, як собаки, вірні будь-якій державі і, як повії, зраджують кожну людину, це найпослідніші люди з-поміж усіх людей. Доки вони пануватимуть, не буде щастя на землі, бо вони знищать усе, що становить справжню людську цінність.

Чиновники вже давно відчули ненависть і ворожість Шех-аги, яка виявлялася наскоками; на якийсь час він забував про неї, а потім зненацька вона виринала в нього, коли, певно, до нього приходила його мука, — тоді він мстився нещадно на будь-кому з них, усі були винні в його очах, усі однакові, як гадюки. Тепер йому під руку потрапили суддя та його перший писар, і вже ніщо не могло їх врятувати. Усі знали, що обидва роковані, як тільки Шех-ага назвав їхні імена.

Намісник послухав його, тому що Шех-ага не згадував про борг, залишаючи його як важіль свого впливу, і тому що намісник мало дбав про своїх чиновників, крім свого найближчого оточення. Бо що йому доля якогось там судді чи писаря, якщо вони йому заважають? Таких, як вони, — трохи кращих чи гірших, байдуже, — він матиме сотні, а Шех-ага один.

Суддя й Зафранія нічим не вирізнялися з-поміж інших чиновників, лише їхня лиха доля винна в тому, що Шех-ага згадав їх у свою похмуру хвилину. Згадав і ткнув пальцем у них. Може, випадково, як грім ударяє в дерево, на п'ядь вище від інших. А може, й вони допустилися помилки, що про цю завжди загрозливу, як вулкан, небезпеку не подумали заздалегідь і не спробували якимось добрим словом чи ділом відвернути від себе увагу ІІІех-аги, щоб той страшний чоловік у хвилину божевільного нападу згадав когось із їхніх друзів, а не їх. Ту його увагу вони раді були б зіпхнути навіть на батька рідного, аби тільки їх вона обминула. Та ба, могутність забрала в них розум і засліпила їх ілюзією невразливості, а Шех-ага видавався маленькою хмаркою на обрії. Було вже надто пізно, коли вони помітили, що то чорна грозова туча. Вони боролися, але так бореться за своє життя потопаючий, молотячи руками по воді, коли вир затягує його на дно. Те, що вони писали в усі кінці, волаючи про допомогу й милосердя, розкриваючи навіть причину впливу Шех-аги, згубного для найкращих людей (при цьому вони мали на думці намісника, хоч і не вважали його найкращим), тільки погіршувало їхнє становище. Усі чиновники, що потрапили в немилість, пишуть листи, вимагаючи справедливості, про яку вони забували, коли справедливість залежала від них. Підозрілі вже тому, що благали милосердя, вони робили ще більшу помилку, зображуючи себе ангелами, а інших дияволами, хоч усякий знав, що вони далеко не ангели, тим часом як дияволи — це впливові люди, яких нерозумно так називати, доки грунт під ними не почав хитатися. Захитається — тоді їх можна назвати й вампірами. А до того — ніяк. Тепер вони два послизнулися і на них падають усі шишки. Для них настала пора беззахисності, самітності, безсилої злоби. Усе, що вони робили, було помилкове, і каламутна вода відносила їх у забуття. І знов-таки ніщо не мінялося, на їхнє місце сідали інші сірі людці, і мало хто помітить, що це не ті самі, що були. Але якщо якимось дивом вони воскреснуть із мертвих, то це вже будуть пекельні почвари. Жахливіших поміж людьми тоді не знайти.

Тепер суддя й Зафранія потрапили на слизьке, повністю зайняті собою, розгублені й ображені нещастям, яке спіткало їх. І не дивно, що вони не можуть думати ні про що інше.

Зате думав комендант Авд-ага. Без чийогось спонукання, без особистої вигоди, лише із внутрішньої потреби, як вчений, як художник, як дослідник — заради самої справи, заради почуття обов'язку, заради чогось, що годі й пояснити розумно. Господарство його занепадало, а він безкорисливо ганявся за відьмами. Його упертість не була викликана якимось потрясінням, нещастям чи ненавистю, що мала коріння в його житті, і тому її важко було зрозуміти. Якщо хтось дістане подяку за те, що він зробить, то тільки не він. Якщо хтось дістане нагороду, то тільки не він. Якщо хтось дістане підвищення по службі, то тільки не він. І подяка, й нагорода, й підвищення йому — це зневага і страх інших людей. Плата — чисте задоволення від чесно виконаного обов'язку. Він не відчуває ненависті до людей, яких переслідує, навіть точно не знає, в чому їхня вина. Не раз я думав собі: який жаль, що дурні такі настирливі. Якби він з такою запопадливістю копав землю, то за рік зніс би половину Требевицької гори, щоб вона не заступала сараєвцям сонця, і люди згадували б його добрим словом, але він за найвище добродіяння вважав ловити злочинців, чиїх злочинів не міг збагнути, а тільки знав, що ці люди винні перед законом. Він фанатично сповідував існуючий порядок, не намагаючись проникнути в його сутність, як віруючі не дошукуються суті бога.

В ім'я своєї віри він ревно ловив людей.

Особливо напосівся на мене й Махмута.

Як день, так він і в Махмутовому гамазеї, мовчить,