Фортеця - Міша Селимович
А воно чапіє, мовчить і чекає своєї хвилини. Хвилини мого натхнення або моєї дурості. Може й не дочекатися, бо дедалі менше надії на це.
Коли Махмут повернувся з нужника, перервавши мою розмову з сумлінням, і замовив ще одну чарку настоянки, щоб утамувати біль у животі, він розповів, що там, хай вибачу йому, він думав про мене і дійшов висновку, що я таки маю рацію. Справді, не варто боятися. Це не легко, але не варто. Усе життя прожити в страхові — все одно що й не жив. Яке то життя? Але, з другого боку, і лізти на рожен не слід, найкраще було б, якби я поговорив з Шех-агою, щоб він звільнив нас від Авд-аги.
Я відповів, що гарне місце він вибрав, щоб думати про мене, і даремно часу не гаяв, добре зміркував усе, тільки, на жаль, ІІІех-аги зараз нема вдома, доведеться почекати. Якщо тільки Авд-ага схоче ждати. Слава хоробрості, але без неї спокійніше. Добре, якщо можеш не тремтіти ні перед ким, а ще краще — якщо не треба тремтіти. Геройство триває мить, страх — ціле життя, і розумніше думати про все життя, ніж про одну мить. Найкраще злякатися наперед, щоб не боятися із запізненням.
Я молов усяку всячину, не дбаючи про зміст, бо це не мало значення, а Махмут слухав мене здивовано саме тому, що я говорив неясно, і, заспокоєний, рушив до гамазею. Але раптом згадав, що мене розшукує Мула Ібрагім. І ще сказав мені, що заарештували жінку, у якої жив Раміз. З цього я зрозумів, що його муки втишилися і він уже в змозі подумати й про мене.
Звістка про невідому жінку мене приголомшила. І в її нещасті я винен!
Тепер у мене було дві причини піти до Мули Ібрагіма: по-перше, він шукав мене, а по-друге, він мені теж потрібний.
Я хотів запитати його, чи можна якось допомогти заарештованій жінці. Навіть не знаючи її, я накликав на неї біду. Може, її кинули б до в'язниці, навіть якби Раміз не втік, але таке припущення було надто непереконливе, щоб звільнити мене від почуття провини. Звичайно, моя вина не дуже велика й не важка: мовби на горі я зачепив ногою камінь, він покотився і вдарив когось унизу. Свідомої чи посередньої моєї провини тут нема: я не знав і не бачив удареного, але я зрушив камінь. І ось тепер я намагаюся допомогти. А пізніше думатиму про дивний порядок у світі, у якому часто, роблячи добро, мимоволі робиш і зло. Тож чи потрібне таке добро, яке не може обійтися без зла?
Я думаю про людину, а не про мету, через те кожен мій крок невпевнений.
Знаю, Мула Ібрагім не захоче навіть говорити про ту жінку, але я буду настирливий. Хоч би заради того, щоб іще раз переконатися, що навіть порядні люди не поспішають допомогти іншому. Іноді корисно знати, що є й гірші від тебе. Моє сумління відкине це виправдання як нечесне й нагадає мені, що кожен несе відповідальність сам за себе, і все-таки це сяка-така втіха, бодай і скороминуща.
Мулу Ібрагіма я застав у конторі і сказав йому, що прийшов поговорити з ним про заарештовану жінку. Я сказав це пошепки, щоб інші не почули, що я прошу за неї, хоч я хотів це вимовити голосно, аби всі бачили, як він відмовлятиметься допомогти.
Він відмовився і допомогти, і навіть розмовляти на цю тему, мовчки крутячи головою й рішуче відмахуючись руками.
Я не зрадів зі своєї передбачливості. Невже справді їй уже ніхто не допоможе?
Це ж гріх, сказав я, адже ніхто за неї не заступиться, моє слово нічого не варте, єдиний він би міг щось зробити: знає суддю, знає Зафранію, знає всіх людей у суді й поліції, — нехай її випустять, хіба вона питала Раміза, що він думає і чим займається, коли здавала йому кімнату, у неї й свого клопоту досить, чоловік її лежить хворий, сусіди провідують його, бо це річ богу вгодна, але людське милосердя короткочасне й нетривке, і бідолаха залишиться сам, без догляду, та й вона сама нездужає — чого від неї хочуть?
Мула Ібрагім тільки крутив головою та відмахувався руками, а я нападав на нього, як набридлива оса, дедалі напосідливіше, чим більше переконувався, що він нічого не зробить. Я це знав наперед, хоча волів би помилитися.
Даремно я мучив його. Ні на що він не зважиться, страх не дає. Звичайно, Мула Ібрагім охоче допоміг би нещасній жінці, бо він добра людина, але боїться викликати чию-небудь підозру. Хто сьогодні заступається за в'язнів? Навіть просити за них небезпечно. Це що, недовір'я судові? Незгода із заходами, яких він вживає? А можуть подумати, що ти знайомий з Рамізом. Е, тут уже будь-яке благородство позадкує в кущі. Жінці не допоможеш, а собі нашкодиш.
Нарешті він сказав, що її, безперечно, випустять, якщо не винна, а якщо винна — то марно й говорити. Це старе, як світ, виправдання своєї бездіяльності, побудоване на самообмані. Брехня, що звільняють кожного, хто невинний, і він це добре знає, але згадує ту засаду неіснуючої справедливості, щоб зі спокійним сумлінням умити руки. А зрештою, перед тим, що може статися, він так чи інакше безсилий.
Таким чином і він, і я сказали,