Фортеця - Міша Селимович
Не буду тремтіти, не буду боятися!
І невже все обов'язково закінчиться якнайгірше?
Авд-ага багато що знає, але нічого не може зробити (думав я спокійніше) і намовляє мене, щоб я признався й, отже, полегшив його завдання. А дзуськи, я не признаюся, ніхто не признається, і Авд-ага до своєї смерті ходитиме за мною й дедалі тихіше повторюватиме свої запитання. Він помре від муки, а не я — на тортурах.
Або Шех-ага якимось чином знешкодить його. Згадає про нього, коли в серці назбирається ненависть, мов смертельна отрута, і втопить у ній і коменданта, і нашу вину.
Повернувши небезпеку на землю, між людей, я глянув на неї сміливішим оком. Нехтувати нею, звичайно, не можна, але я вже бачу її розміри, знаю, доки вона сягає і чим загрожує мені, і від того моя розгубленість зникла.
Авд-ага докладає зусиль, щоб знищити мене, а я не пошкодую зусиль, щоб зберегти свою шкіру цілою. Не багато вона варта, але іншої в мене нема і добре служить мені, а йому вона не здасться ні на що. Він мені готує загибель, я йому бажаю тільки невдачі, і з огляду на сили, мою просто ніяку і його безмежну, добре було б, якби він нічого не виграв, а я нічого не втратив. Ставки в нашій грі нерівноцінні: я ризикую всім, він нічим, для нього програш — тільки невдача, для мене — кінець. То хай краще він зазнає поразки, ніж я маю загинути. Моє життя мені дуже важливе, його успіх — анітрохи не важливий.
Бажання зберегти свою голову й рішення не чекати, склавши руки, ножа в спину принесли мені полегшення, і я подався шукати Османа Вука. Про нього я згадав одразу, як тільки подумав про оборону. Якщо хто може зупинити Авд-агу, то тільки він.
Я застав його в Махмутовому гамазеї, повному вовни, якої раніше тут не було. Він наглядав за тим, як слуги зв'язують її в тюки й запаковують у мішковину.
Махмут тинявся по гамазеї і без жодної потреби пробував пальцем мотузки на тюках, намагаючись показати Османові свою хазяйновитість і старанність у роботі. Звичайно, у нього було більше старанності, ніж знання, і Осман перевіряв після нього все наново, наказуючи тугіше зв'язувати тюки.
— Вовна для Венеції, — повідомив мене Махмут з сумом у голосі, як здалося мені. — Їдуть Осман і Шех-ага.
— Чом же ти не попросився з ними? — запитав я, здогадуючись про причину його смутку.
Він стенув плечима: хто його візьме?
І пішов далі пробувати мотузки на тюках.
— Де ти пропадаєш? Нема щоб допомогти, — усмішкою зустрів мене Осман.
— Маю щось розповісти тобі.
— Почекай, коли закінчимо.
— Я хотів би зараз.
— І я багато чого хотів би.
Але все-таки він пішов до Махмутової кімнатки. Я подався за ним і зачинив за собою двері.
— Довга твоя розповідь?
— Як хочеш.
— Тоді коротше! Робота чекає.
— Я розмовляв з Авд-агою.
— Та що ти кажеш! Невже це вперше!
І тут він не може без блазнювання. Але нехай-но почує, відразу кине свої жарти.
— Авд-ага все знає. Я здивувався…
До кімнати зайшов Махмут, дивлячись на нас догідливо і згоряючи від цікавості. Рік життя віддав би, щоб почути, про що ми говоримо.
— Може, вам щось треба? Поставити каву?
— Не треба нічого, — грубо обірвав його Осман. — У нас розмова.
Махмут вийшов засмучений, заради цієї розмови він і заходив.
Я передав усе, що розповів мені Авд-ага, не пропустивши ані найменшої дрібниці. Осман слухав мене, не перебиваючи, але з якоюсь несподіваною для мене насмішкуватістю. Я думав, що моя розповідь більше стурбує його.
Насамкінець він розсміявся навіть уголос, чим мене зовсім здивував.
— Як він каже? Махмут домовлявся з начальником фортеці! Багато він знає, прямо пальцем у небо попав!
— А хто ж?
— Хтось!
— Чому ти все приховуєш од мене? Сподіваюся, ти не боїшся, що я розповім комусь?
— Не боюся, брате, не дурний ти, щоб ляпати язиком. З начальником фортеці розмовляв прапороносець Мухарем. Тепер тобі легше?
— З якої речі?
— Ненавидить він їх. А з начальником фортеці він добре знайомий, воювали разом, один старим, другий молодим. Тепер обидва старі.
Прапороносець Мухарем! А бідолашний Махмут у ключку зігнувся від різачки, не маючи й крихти вини за душею!
— А інші? Про інших він теж помилився?
— Про тебе ні.
— Авд-ага небезпечний. І що далі, то більше.
— Знаю.
— Що робити?
— Покладати надію на бога.
— Якщо тільки це нам і залишилося, то погані наші справи.
Осман розсміявся й по-дружньому поплескав мене по коліну:
— Не такий чорт страшний, як його малюють.
І, веселий, анітрохи не стурбований, пішов перевіряти, чи слуги добре зв'язують вовну.
Виходячи, я бачив, як Махмут, стоячи біля Османа, сумно подивився вслід мені, не сміючи запитати, про що ж ми розмовляли. Він не переносить таємниць, ні своїх, ні чужих, а надто його вимучила таємниця, в яку він, нічого не знаючи про неї, безневинно влип.
Але що я можу йому сказати? Що він не винний і що Авд-ага помилився? Це він і сам добре знає, але йому від цього не легше. Сказати ж йому, що він страждає за прапороносця Мухарема, — таке мені й на думку не спадало. Навряд чи він гордився б, що його сплутали з героєм-прапороносцем, скоріше всього йому захотілося б звільнитися від різачки й скинути зі своєї шиї коменданта Авд-агу, відкривши йому справжнє ім'я.
Може, було б і справедливо, якби він позбувся незаслуженої підозри, а може, й ні — не знаю. І ось знову від мого рішення залежить, хто має бути винний — Махмут чи прапороносець? Якщо скажу, то звільню Махмута від муки, якої він уже не в силі зносити, але запропащу іншого бідолаху. Що краще? Чи що гірше? Коли відкрию Махмутові правду, а він не затримає її при собі, комендант Авд-ага обома руками схопиться за доказ, якого він давно шукає, і почне розмотувати клубок. Прапороносець або помре на тортурах, або признається. Бозна-скільки людей тоді постраждає. А так Махмут зв'язаний з усіма нами, щоправда, помилково, але небезпека від того менша. Нехай залишається все як є! Махмут нічого не знає і не може нікого виказати. Будь-що інше тільки збільшувало б загрозу.
Але я не заспокоївся після цього рішення. Хоч яке воно було розумне, проте не було справедливе. Я прирік невинну людину на страждання, а може, й на загибель. Потішав я себе тим, що скажу