Фортеця - Міша Селимович

не маючи на це жодних підстав, тільки з благородного бажання, щоб десь було таке. Щоб він міг думати про нього, дивлячись на нашу вбогість, щоб мав чим утішатися, споглядаючи наше лихо. Може, це й частина його помсти: мовляв, он як живуть у Венеції! А може, і щось більше — віра й хотіння, щоб десь було таке місто, щоб десь був такий край, де життя не муки й не кривда. Якщо таке є в одному місці, то чом не може бути й в іншому? Це місто мрії виникло з палкого прагнення, щоб воно було. Його нема, але він не хоче визнавати цього.

Подорож до Венеції — це, здається, мандрівка до святих місць його марень.

— Яка краса! — раз по раз вигукував він, доки я дивився на старих носіїв, що сиділи скулені попід стінами будинків, ховаючись од вітру.

Про що ж вони думають — про державу чи про шматок хліба? Невже вони вірять, що це рай? Хіба для їхньої насолоди споруджено оці чудові палаци? Хіба вони змінюють управу? Чи хтось питає їхньої думки, коли домовляються про державні справи?

Є багатії, отже, є й бідні.

Не важко вимріяти щасливе місто, важко уявити його в дійсності, а ще важче зберегти віру в нього.

Як Шех-азі вдалося це зробити?

Запитаю його пізніше, коли сам збагну, що мені треба дізнатися в нього.

На пристані нас зустрів Осман Вук, який раніше прибув сюди з товаром. Він хотів одразу доповісти про торговельні справи, але Шех-ага зупинив його втомленим помахом руки: потім!

Я поставив речі в своїй кімнаті, умився й пішов до Шех-аги запитати, що будемо сьогодні робити. Мене здивувало те, що він лежав, одягнений, на постелі.

— Вам погано?

— Хочу трохи відпочити. — Він усміхнувся. — Роки дають себе знати. Раніше я легко переносив подорож.

— Спробуйте заснути. Я прийду пізніше.

Осман сидів у малому салоні на другому поверсі. Він знав, що Шех-ага лежить, але був скоріше розчарований, ніж стурбований. А коли я сказав, що Шех-агу втомила дорога, він недовірливо покрутив головою.

— Якби він був тільки втомлений, то не лягав би. Не буде ж людина їхати з Боснії до Венеції, щоб сидіти в чотирьох стінах, чи не так? Не подобається мені його вигляд. Ніщо не подобається.

Повторив це й потім, коли ми зайшли до мене в кімнату. Бідкався: і треба ж, щоб таке сталося! Він домовився з якимись греками й герцеговинцем, що сьогодні ввечері гратимуть у кості. І от тобі на, такий куш із рук тікає, бо, по-перше, він, безперечно, буде потрібний азі, якщо той простудився чи захворів на живіт, а по-друге, у нього всі гроші за продану вовну, а з такими грішми вночі, особливо у Венеції, небезпечно ходити. Отак воно, коли людина бідна і їй не щастить. А вчора він навмисне програв, щоб упіймати греків на гачок.

— Який ти бідний? Добре заробляєш, грошей назбирав повно.

— Коли ж руки в мене діряві, гроші так і витікають крізь них.

— На що ж вони йдуть? На жінок?

— На все!

— А якщо й сьогодні програєш?

— Ти що, згадав того бирчанина? — засміявся він весело. — Це зовсім інше. Бирчанин — король серед гравців, а ці — звичайні торговці. Продали два кораблі маслинової олії. Я дивився вчора, як вони грають, — один корабель міг би бути моїм.

— Хіба чесно забирати в людей такі гроші?

— А вони в мене б не забрали, якби могли?

— Гаразд, я побуду з Шех-агою. А ти займайся своєю диявольською справою. Гроші за вовну зостав у мене. Напиши лише, скільки їх.

— Незручно мені, що завдаю тобі стільки клопоту. Може, доведеться цілу ніч сидіти. Незручно мені, справді.

— Знаю, як тобі незручно, тільки ціну собі набиваєш. Ти й розповідав мені це все, щоб я тебе замінив.

— Якщо чесно признатися, то так, — сказав він сміючись. — Дякую, колись і я тобі в пригоді стану.

— Як ти гадаєш, що з Шех-агою?

— Мабуть, з'їв щось недобре. Я скажу господареві, хай запарить ромашки, даси йому випити. А може, й не треба буде.

Тепер він применшував небезпеку, виправдовуючись, що всю ніч гратиме в кості, а не сидітиме біля хворого аги.

— Чому Шех-ага щороку їздить до Венеції? — запитав я Османа, який знає всі таємниці свого господаря.

— Був тут із сином. Якраз перед його втечею на війну. Цілий той вечір син казився, дурів. Побачиш, Шех-ага завтра обійде всі місця, де веселився його син.

О муко моя! Правда завжди сумніша, ніж усе, що ми можемо здумати.

Увечері карнавальний гомін наблизився до нашого готелю, і Шех-ага підвівся, щоб глянути у вікно, але похитнувся, наче ноги в нього були глиняні. Я ледве втримав його, щоб не впав. Наляканий кволістю цієї сильної людини, я впросив його, щоб він роздягся й ліг, а карнавал подивимося завтра.

Безпорадний, він дозволив роздягти себе й ліг, склепивши очі. Не розплющив їх навіть тоді, коли шум ударив у наші відчинені вікна.

Я подивився на вулицю. Сотні чоловіків і жінок у найхимерніших і найбезглуздіших убраннях товпилися в неймовірній тисняві, їхні голоси злилися в суцільний гам, у якому ледве можна було щось розібрати, вогні смолоскипів і лампіонів відбивалися в тихій воді каналу.

Здивовано я розглядав це строкате стовпище, яке вирувало, розгойдувалося, кудись сунуло, зупинялося, а в ньому кожен сам по собі мчав, підстрибував, танцював, горланив, мовби всі змагалися, хто зробить більше дурниць. Мені аж у голові запаморочилося від тої чудної забави, яка скидалася на божевілля. Це не радість, це розгнузданість. Швидше! Шаленіше! Учора панувада нудьга й суворість, і завтра буде те саме, так сьогодні насолоджуйся повнотою свободи.

— Що там? — обізвався Шех-ага.

Я підійшов до нього.

— Як ви себе почуваєте?

— Що там на вулиці?

Я розповів кількома словами.

— Тобі, видно, не подобається.

— Не знаю. Поспішають переказитися, мовби завтра їх чекає в'язниця.

— Ти не серед них, через те тобі дивно. Якби ти був із ними, веселився б, як і вони.

— Можливо.

— Це радість для всіх. Почепиш на себе кілька барвистих ганчірок, і ти вже не такий, як щодня. І маску, щоб приховати своє справжнє обличчя й не соромитися ніяких дурощів. Бо всі їх роблять. Це мудра домовленість: не будьмо розсудливими! Усе дозволено, ніщо не погане, ніщо не гріх. І робить це не окрема людина, наперекір усім, щоб виділитися. А всі. Отже, гріха в цьому нема і дорікати нема чим. Кілька днів і ночей живеш, як тобі хочеться, відпочиваєш від усього: