Фортеця - Міша Селимович

Коли ми прийшли в готель, перед кімнатою Шех-аги стояли господар з дружиною, обоє в розпачі від нещастя, яке могла принести їм хвороба цього чужинця, і все-таки, приголомшені тим, що відбувалося в кімнаті, так і застигли мов укопані і лише коротко пояснили лікареві, що слуга чаклує над хворим.

Не оглядаючись, а може, й не знаючи, що тут ще хтось є, Осман Вук стояв навколішки перед ліжком Шех-аги і, тримаючи його мляву руку, поволі промовляв свою відому літанію із назв боснійських сіл, але не весело й глузливо, як це він звичайно робив, кепкуючи з наших злиднів, а глухо й монотонно, наче виконував якийсь важкий обов'язок.

У готельній кімнаті над Великим каналом, що протікав через омріяне Шех-агою місто, серед заглушливого карнавального гаму чулися похмурі слова про нашу вбогість:

— Злосілля, Чорний Вир, Болото, Глід, Спалене, Голодне, Вовкодави, Тернище, Жалюгідне, Гадюче…

Раптом Шех-ага скрутився в клубок від неймовірного болю, увесь посинілий, і виблював у рушник, який підставив йому Осман. На губах у нього виступила піна.

Лікар підійшов ближче до хворого й уважно оглянув, не торкаючись, проте, його.

— Що з ним? — запитав він коротко, зі страхом, як здалося мені. Якщо ми не знаємо, то й він вдасть, що не знає. Йому ні до чого мати справу з судами.

Я стенув плечима. Хай буде, що не знаємо.

— Серце, — сказав Осман, вдаряючи пальцями по лівій частині грудей.

Лікар кивнув головою. Так і запише: помер від хвороби серця.

Однаково і нам, і йому. Однаково і Шех-азі.

«Це їх не стосується», — сказав Шех-ага. Хвалитися нам нема чим, а допомогти вже ніхто не може.

Шех-ага на якийсь час заспокоївся, тільки ледь помітно ворушилася його рука, шукаючи Османової.

Осман обернувся.

— Хотів чути наші пісні — я співав йому, хотів чути нашу мову — я говорив. Не знаю, що тепер хоче.

А рука кликала, тиха, безсила.

Осман узяв Шех-агу за пальці. Вони заворушилися. Він щось хотів.

Осман глянув на мене.

Я кивнув йому головою: говори будь-що!

Тихо, нагнувшись над обличчям Шех-аги, яке дедалі безнадійніше блідло, і тільки навколо стиснутих губів залишався синій пруг, Осман Вук голосом, охриплим від хвилювання, почав рахувати:

— Один, два, три, чотири, п'ять…

Ніби полегшення пробігло його зблідлими щоками, тінь сумної розради лягла на обличчя вмираючого, а з-під прикритої повіки викотилася сльоза. Він ще жив, ще тримав Османову руку, ще бажав чути ту мову, ту приховану любов.

Нараз я збагнув усе, й мороз пройшов мені поза шкірою, душа здригнулася. Осман Вук, цей пройдисвіт, гравець, убивця, чинив найблагороднішу справу в своєму житті. У Шех-аги з'явилася потреба відчути тепло рідного краю — тут, у чужині, перед остаточною чужиною, яка невблаганно чекала його і куди він відправиться через хвилину, дві. Потреба слухати людську мову, людський голос, що тихо пестить вухо, яке дедалі слабкіше чує, щоб не залишатися самому перед великою самотою, щоб не було так глухо й порожньо на порозі незмірної ворожнечі.

Його ненависть до рідного краю і до людей — це тільки образа. А коли думка про помсту зблідла перед близькою смертю, випливла наверх сама по собі його прихована сутність — любов до свого кореня й туга за людьми.

Які думки, останні, перебігають у його згасаючому мозку? Які картини, який сум, яка радість, може? Чи йому уявляється рідний край, із якого тікав, тікаючи від самого себе? Чи бачаться люди, яких любив? Чи він шкодує за тим, що не жив інакше? А може, останніми крихтами своєї свідомості він лине до рідного неба дитинства, якого ніколи не забуваємо?

На початку — любов,

у житті — злоба,

й наостанку — спогади.

І все-таки любов сильніша від усього в світі.

А потім крижаний піт пройняв мене від думки, що блискавкою змигнула в голові. А якщо я обманувся? Якщо цей останній потиск напівмертвої руки означав лише заклик до помсти?

Ні, не буду так думати, не маю права все знецінювати сумнівом, адже я сам зажадав, щоб рідне слово було останнім, що він міг чути. У смертну годину він забув про помсту і згадав про те, що любив і приховував.

А може, він згадав це, бо своє бажання про помсту передав Османові і тепер був спокійний, що за все буде сплачено повністю?

Я так і не дізнався про це, обидва мовчали: один мертвий, другий живий, але недовірливий, а мені хотілося знати правду, дуже хотілося, мовби це знання мало відкрити переді мною багато невідомих мені таємниць про людей.

На моїх очах помирала могутня людина, туга вбила її й далека ненависть, а я міркував, як одержимий, тільки про одне: про що він востаннє думав — про помсту чи про любов?

Ніби від цього залежало все моє життя.

І вирішив, що про любов. Це було менш правдиво і менш імовірно, але благородніше. І краще: тоді все наповнювалося змістом. І смерть. І життя.

19. Фортеця

Сумно дивився я на вечірню зірку в чужій ночі, на чужій землі.

І думав розгублено:

Зірко знайома,

не знаю тебе.

Упізнав я все і себе, повернувшись додому.

Ледве стримав сльози, коли відчув запах рідної землі.

Шепотів я схвильовано, мов коханій жінці:

Душа без тебе — мов суцільна рана,

без тебе серце — ніби згусток болю,

без тебе думка — наче птах без крил.

Те саме я думав, обіймаючи Тияну, лікуючись її близькістю від страху, звільняючись її запахом від чужини.

Я не думав про зло і горе в своїй землі. Думав про добрих людей, думав про добре небо над рідним краєм. Може, ще й тому, що одна нещасна людина все життя приховувала свою любов до нього.

Чужина й загадкова смерть Шех-аги зробили мене вразливим. І лихоманка, яка ще в дорозі почала тіпати мною.

Як тільки я повернувся додому, так і зліг. Важка гарячка відірвала мене від Тияни, від друзів, від усього світу, від себе самого.

Мені здавалося, що я лежу в колишній нашій кімнатці над пекарнею, у самій палаючій печі; ні про що не думав, тільки горів, як поліно, голова розколювалася від навали кошмарних видив і голосів: мчали оскаженілі коні, здиблюючись наді мною; із мороку виринали спотворені малі постаті моїх товаришів з-під Хотина, без рук, без ніг, без голів, і