Фортеця - Міша Селимович
Відповідальність за вчинки, поведінку та навіть за думки і наміри бере на себе тут не лише історія та соціальний процес, а й особистість. Філософський роздум у художньому творі випливає з психологічного стану людини і становить особливу силу художності роману югославського письменника. У цій формі філософсько-психологічного дослідження особистості закономірним є збіг з мотивами й проблематикою філософії життя, екзистенціалізму та іншими антропологічними напрямами філософського мислення.
Автор заглиблюється у такі питання, як сутність людини, сенс життя, поведінка особи, відчуження. Торкається проблем вибору, компромісу, насильства і свободи, смерті і безсмертя, діалектики обов'язкового і випадкового у людській долі (мотив «закинутості» людини у світ), форм контакту (формального і неформального), цінності життя, «байдужності» землі, природи, космосу до людського страждання, миті і вічності, самотності, індивідуального бунту, відповідності мети й засобу, ролі слова і діяння. Однією з найвідчутніших інтонацій твору проступає іронія. Можливо, є сенс розмову про проблематику роману продовжити зверненням до головної метафори твору, тої, що винесена на обкладинку книги. Тим більше, що образ фортеці присутній і в романі Селімовича «Дервіш і смерть». Але насамперед про прямий зміст слова. Фортеця — це в'язниця міста, де замуровують злочинця на довгі роки або задушують після винесення смертного вироку. У попередньому романі М. Селімович назвав ворота у фортецю «тріумфальною аркою смерті».
Фортеця — це місце, де чекає на смертний вирок Раміз за свої заклики до боротьби, куди відводять селян за відмову йти до війська та платити воєнні податки, куди будь-якого дня може спровадити комендант Авд-ага Ахмета Шаба або й будь-якого жителя міста. Як метафора, вона означає всі види несвободи, замкнені стани людини, логіку антисвіту, формалізований і впорядкований абсурд, обмеження життєвих проявів, безвихідну ситуацію, страх, що паралізує людину, егоїстичну байдужість, згасаючу увагу, відчуження, смерть.
Роман має десятки сцен і ситуацій, що працюють на цю метафору. Наприклад, стіна, яка виросла перед Ахметом Шáбом після його нелояльної поведінки на зустрічі «ветеранів», його стан безробітного. Муром слів відгороджуються від людини представники влади. Ще у «Дервіші і смерті» Селімович зобразив «народного представника», що може тільки говорити і патологічно не може слухати. Є такий образ і у «Фортеці» (Мула Ісмаїл). Гра словами, демагогія, через яку не пробитись ні здоровому глузду, ні очевидному факту, ні почуттю, ні стражданню, ні відчаю, ні думці, ні взагалі живій людині — це також метафора фортеці. Парадом демагогів можна назвати сцену судилища над Рамізом, де кожний оратор намагався перевершити попереднього у пишномовності, у словесних трюках, нагнітаючи атмосферу психозу і прагнучи одного — довести свою лояльність.
Замкненість у собі, відгородження від світу — це також один з найвиразніших мотивів метафори у романі. Цілий ряд образів роману уособлюють ідею людини-фортеці. От бібліотекар Сеїд Мехмед — інтелектуал, якого не цікавлять живі люди. Він відгородився від світу книжками й знає все про історію, культуру, філософію, поезію й нічого про сучасне життя. Для цього дійсність — це книги й наркотичні марення, які він викликає за допомогою опіуму. Або мудрий Мула Ібрагім, що все розуміє в цьому світі, усе може пояснити, але живе мов паралізований своїм боягузтвом. У романі є образи людини, замкненої у своїй службовій функції (Авд-ага), родинні фортеці (сім'я розбійників Саранів) тощо.
Метафора обіймає й такий стан, як, наприклад, втеча у надуманий, ілюзорний світ головного героя, у «мале царство», побудоване з мрій і фантазій, володаря якого за дією закону іронії «обплювали, обгидили». Чорна безнадійність, ситуація ізольованості, ворожнечі зі світом, умовності й порядки, що обмежують людину, зла сила влади і зла сила грошей, плазування перед вищим за себе, несвобода у широкому розумінні цього слова — це також фортеця.
Метафора фортеці як страшної і нерозумної сили, як упорядко ваного абсурду, як світу, чужого природі людини, що змінює поведінку і визначальні характеристики особи, поширюється М. Селімовичем на таке явище, як війна.
Війна і мир. Філософський і художній досвід осмислення цієї проблеми Л. Толстим прислутовується багатьом письменникам сучасності. Засуджуючи війну, російський класик керувався логікою номіналістів — він не визнавав абстрактних понять. Слова «честь», «військова слава», «служіння царю, батьківщині», «виконання обов'язку», «геройство» він вважав порожніми звуками, назвами. За ними російський письменник шукав голого змісту і вбачав його у тому, що на війні одна людина вбиває іншу. Така позиція зумовлювала його метод «зривання масок».
От і для Селімовича війна — це «жахлива різанина», «безглуздя», «людський страх», «звірства одних і других», «сувора дійсність вбивання». Письменник свідомо нагромаджує натуралістичні сцени й деталі, щоб розвінчати романтичні уявлення про війну як явище в історії людства.
Ще більш важливим для нього було зобразити війну як світ, що змінює етичні цінності й орієнтації, узаконює нелюдське в людині, перебудовує саму психіку людини. Мотив трагічної іронії, провідний мотив Селімовича, починає звучати у романі саме з епізодів війни.
Але тут бере початок й цілий ряд інших мотивів. Зокрема, мотив долі. Переживаючи смерть своїх товаришів, Ахмет Шáбо переживає нібито й власну смерть. Той факт, що він залишився живим — чиста випадковість. А герой прагне бачити у світі лише закономірність, вищий порядок. Звідси й розпочинається його філософська мука.
Після прочитання перших розділів роману складається враження, ніби автор поведе добре відому тему «втраченого покоління» (Олдінгтон, Хемінгуей, Ремарк). Справді, головний герой роману багатьма рисами нагадує знайому літературну постать. Вчитель, що робив перші самостійні кроки, відправився на фронт, шукаючи подвигів і слави: «Мріяв про славу, а опинився в багні, в непроглядних мочарах під Хотином, де були тільки воші й хвороби, рани й смерть — неописанні людські муки».
Пізнавши «сувору дійсність вбивання», він повернувся спустошений і безпорадний, навчившись бачити «голі істини», опанувавши «екзистенціальну мудрість». Війна перебудувала свідомість героя, але забрала в нього роки «життєвого учнівства». Деякий час Ахмет Шáбо перебував, сказати б, у руссоїстському філософсько-психологічному настрої, цінуючи самодостатність життя, споглядаючи природу, заглиблюючись у себе, радіючи з самотності, відгороджуючись від соціального світу. Головні події роману розгортаються у мирні дні. У знайомій темі втраченого покоління розпочинається новий мотив — мотив малої людини, яка забула через перебування на війні, що вона мала.
Творчість М. Селімовича має вартість, що дозволяє без вагань говорити про нього як про визначного письменника нашого часу, — високий рівень психологізму. З будь-якого епізоду письменник видобуває численні психологічні колізії, подає безліч варіантів психологічного
