Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
– То атраван самого Ахурамазди безсилий перед скіфськими знахарями? – гнівно запитав його цар.
Старець щось таке зашамкотів, що Дарій, як не напружував слух, а так нічого і не міг розібрати. А тому лише махнув рукою: геть, мовляв, звідси! Атраван, полегшено зітхнувши, хутко зник.
У війську поповзли чутки, що царський кінь спотикається, а це віщує біду велику… Тоді Дарій велів оголосити, що погода дикої Скіфії не для царського коня…
Ніхто не знав, як зрозуміти слова, що погода дикої Скіфії не для царського коня… Може, як натяк, що скіфський похід скоро закінчиться? Може, цар царів, пожалівши свого коня, поверне назад до Істру? О, коли б то так сталося, коли б…
Тієї ночі Дарію знову приснився Сірак, сак з берегів Яксарту. Він сказав лише кілька слів: «Скіфська погода не для царського коня», – і зник, але Дарій, прокинувшись, вже до ранку не міг стулити набряклих повік.
Вранці знову рушили в погоню за недосяжними, невловимими скіфами. Вірного вели під холодком, який тримали над ним конюхи, та кінь все так же низько тримав опущену голову, і Дарій намагався на нього не дивитися. У війську все частіше й частіше говорили одні і ті ж слова: «Скіфська погода не для царського коня». Вимовляли ті слова пересохлими губами з надією на порятунок, що цар таки змилостивиться над своїм конем і поверне назад… Слова «скіфська погода не для царського коня» вселяли віру в швидке закінчення цього виснажливого і безславного походу, але цар царів і не думав повертати. Все вперед і вперед гнав він військо, наче забувши, що скіфська погода не для царського коня… Вірного під холодком з усіх боків оточували слуги з опахалами, якими вони махали над конем зрання й до вечора, та кінь голови не піднімав…
«Що б там не робили, як би не махали опахалами, а скіфська погода не для царського коня, – говорили з надією вже й полководці, і навіть наближені царя. – Як шкода цього незрівнянного коня, кращого серед усіх коней. Скіфська погода йому зовсім не підходить…»
У війську ж творилося щось незбагненне.
З'явилися торговці водою.
Де ті баришники діставали чисту воду, того ніхто не знав, але лихварі продавали її щодня, і продавали дорого. Інші продавали оберемки свіжої трави, і її купляли вершники не торгуючись. Витягне кінь ноги, не виберешся з цієї пустки. Тому, не торгуючись, платили лихварям за воду, теж для коней. Самі потерплять, а витягне кінь ноги – то падай на землю і конай… На коня вся надія.
Дарій більше не показувався із своєї колись білосніжної, а тепер геть поруділої од жовтого пилу повозки. За повозкою конюхи вели Вірного. Царський кінь ще нижче опустив голову і відмовлявся навіть від ячменю. Для нього добували свіжу траву, і він ще сяк-так рухався, перебирав ногами. А ось конюхи не витримували, один за одним падали в дорозі. Їх кидали напризволяще, як і взагалі кидали усіх, хто відставав чи знесилювався. До Вірного ж приводили нових конюхів, і так минали дні за днями. У війську знову заговорили про те, що скіфська погода не для царського коня, але цар царів і не думав повертати, а все гнав і гнав уперед орду… Тоді почали розповзатися чутки, що царський кінь першим відчув ту біду, яка вже здійняла свої чорні крила над ними, і що порятунку не буде нікому. Дарій велів хапати шептунів, виривати у них язики, але тих шептунів більшало й більшало. А всім, звісно, язики не вирвеш. І Дарію просто перестали доповідати про тих шептунів і про настрій у війську.
Військо слабнуло з кожним днем. Безконечні переходи під палючим сонцем, брак їжі й води, щоденні спустошливі напади скіфів на окремі загони персів вбивали віру в перемогу. Та гірше всього було оте безцільне блукання степами, оті погоні за невловимими скіфами, коли здавалося, що ганяєшся за безтілесним маревом. Закуті в панцири вершники задихалися, тіла їхні горіли від металу, а роти висихали, й губи боляче тріскалися, і з них не вилітали бойові кличі. Зникала віра в перемогу, а натомість заповзали в душі безнадія, страх… Не провівши жодного бою, Дарій втрачав загін за загоном. Тепер до царської повозки неохоче мчали полководці, вісті були невтішні… Царя душив гнів. Гнів од безсилля. Такий гнів душив його, коли він штурмував Вавилон. Цілих дванадцять місяців стояли його війська під стінами Вавилона і не могли взяти укріплене місто. А вавилоняни із оборонних веж кривлялися і кепкували з них:
– Гей, перси! Чого ви сидите і ледарюєте під нашими стінами? Ваш цар ледащо і б'є байдики, а ви з нього приклад берете? Виберіть собі такого царя, який уміє міста здобувати!
Ні, персам тоді не прийшлося вибирати собі нового царя. Дарій узяв Вавилон, і за ті кпини велів розіп'яти три тисячі найзнатніших вавилонських мешканців. О, з якою мстивою насолодою розіп'яв би він зараз усю Скіфію, аби міг її нарешті наздогнати!
А кочовики все відходять і відходять, а куди відходять і допоки вони будуть відходити – того ніхто не знає і, мабуть, ніколи й не знатиме. Чимдалі заглиблювалися перси у степ, тим пустельнішим він ставав – ні води, ні паші… А тутешні саки, як вчора, як і позавчора, скачуть попереду персів і пускають вогняні вали. І як за ними не женися, а відстань залишається одна і та ж: денний перехід. А відхилиться який загін у ліву руку чи в праву – не повернеться назад. Дозорці, яких висилали на різні боки, зникали безслідно, і це наганяло страх на воїнів. Піші не хотіли далеко відходити від табору, особливо не перські племена, і на них не можна було покладатися. Не краще вели себе й перські вершники: від'їхавши за ближні горби і покрутившись там певний час, вони поверталися й розводили руками – ніде скіфів не видно. Аж до обрію оглянули степи, всюди пустка. Жодної живої душі.
Минуло вже двадцять днів, як перси перейшли Істр, а жодної, бодай незначної перемоги, ще не було здобуто, якщо не рахувати окремих дрібних сутичок, у яких перси здебільшого програвали. Чимдалі просувалося Дарієве воїнство на схід, тим пустельнішими ставали краї. Зрештою почали з'являтися солонці, вода (якщо щастило надибати колодязі чи джерела) чомусь стала гірко-солоною, непридатною для пиття. Війська, поділені на три колони, сунули спеченою, вигорілою землею, воїни задихалися в хмарах куряви та попелу, люди і тварини вибивалися з сил. Треба було
