Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
І коли рано-вранці шестеро змовників виїхали за міську браму, то жеребець Дарія, тільки опинився на тому місці, де була прив'язана кобила, як кинувся вперед, і «згадуючи» події минулої ночі, голосно заіржав.
Тієї ж миті змовники зіскочили з своїх коней і впали до ніг Дарія, кланяючись йому, як новому царю Персії.
Гобрій же вигукнув:
– Царствуй над нами, славний Ахеменід! Велике тобі дісталося царство, аж двадцять три країни нараховує воно. Тож віднині ти, Дарій, син Віштаспа, цар царів!
А збоку стояв веселий Евбар, хлопець-хват і щось безжурно насвистував…
А значно згодом на Бехістунській скелі з веління Дарія про його воцаріння на перський престол було вирізьблено коротко і надто сухо:
«Це було в 10-й день місяця багадіяша, коли я з небагатьма людьми убив Гаумата-мага і найзначніших його прихильників… Царство у нього я відібрав. З волі Ахурамазди я став царем. Ахурамазда дав мені царство».
А нижче було вирізьблено й таке:
«Говорить Дарій-цар: Ось ті мужі, які були при мені, коли я убив Гаумата-мага, що називав себе Бардією, тоді ці мужі діяли зі мною, як мої прихильники…»
І далі йшов перелік імен шести учасників змови проти самозванця мага.
Розділ восьмий
Царський кінь полетів на небо
А ще, як свідчить Геродот у своїй «Історії», Дарій «перш за все велів вирізьбити на камені і поставити рельєфне зображення вершника з написом, що звіщав: «Дарій, син Віштаспа, знайшов собі перське царство доблестю свого коня і конюха Евбара».
Дарій дуже любив коней.
Він любив їх дужче, аніж людей, бо людей він знищував скрізь і всюди, де проходило його військо, а коней беріг. З кожного походу приводив їх у своє царство тисячами. Приводив не як рабів, як то було з людьми, а як таких, котрі вищі од людей.
«Того, хто в сідлі – знищуйте, якщо він вам не здається, – полюбляв говорити цар своїм воїнам. – А того, хто під сідлом, – погладьте по шиї, поляскайте по спині, заспокойте його, нагодуйте і напоїте. Той, хто під сідлом, може стати вашим другом і не раз вас виручить із біди. Вірте йому дужче, аніж тому, хто в сідлі».
Всі знали, як цар любить коней, не стайні для них мурував, а палаци зводив. А побачить де гарного коня – в друга чи недруга – не заспокоїться, доки той кінь не стане його власністю, не прикрасить собою його багаті та пишні царські конюшні. У недруга силою такого коня відбере, у друга за будь-які скарби викупить, все віддасть за доброго коня.
«Бо, тільки осідлавши коня, відчуваєш себе людиною, – у рідкісні хвилини відвертості казав цар. – А без прудкого коня ти ніби й ніхто – маленький на землі, і не видно тебе. А в сідлі сядеш – наче крила у тебе виростають. Летиш і землі під конем не відчуваєш».
Любив Дарій коней, а Вірного над усе. І беріг його, як найближчого друга. Найкращі конюхи доглядали царського улюбленця, годували відбірним зерном, напували джерельною водою. Коли в царя царів був добрий настрій, він любив приходити у стайню до Вірного, гладив його, розчісував гриву, бесідував з ним, і кінь, косуючи на царя великим оком, схвально кивав головою.
Дарій посміхався:
– Тварина, а все розуміє.
З Вірним йому завжди везло, з Вірним він завжди ходив у походи і завжди на Вірному в'їжджав у столиці підкорених країн. Може, тому і взяв із собою у далекий скіфський похід, сподіваючись, що й тут Вірний принесе йому удачу, і він, сидячи у сідлі Вірного, слухатиме, як скіфські вожді, стоячи на колінах, прохатимуть його про помилування.
Не збулося… Скіфи далеко, точніше, між ними і персами один денний перехід, який неможливо здолати, а Вірний лежить перед ним, відкинувши всі свої чотири ноги, – колись такі невтомні, такі прудкі ноги, що несли його, Дарія, як на крилах…
З конем трапилось лихо під вечір, він і до того ледве йшов, а тут захитався, з шумом видихнув повітря і впав, засовавши ногами. Він ще хотів звестися і намагався звестись, бо шкріб передніми ногами землю і навіть силкувався підняти голову, та відчув, певно, марність свого задуму, востаннє жалібно заіржав і затих, вишкіривши зуби.
Його накрили золотистими чепраками до ранку.
Того вечора полководці боялися потрапляти царю на очі.
У таборі всю ніч стояла тиша, яка буває, коли лежить покійник.
Тієї ночі Дарію знову (вкотре!) приснився Сірак, сак із берегів Яксарту. Він шкірив зуби і, як завжди, поляскував батогом себе по халявах розлізлих сап'янців.
– Тобі чого? – запитав Дарій.
– Я прийшов тобі поспівчувати, – раптом сказав сак Сірак. – Чув, що в тебе пропав кінь.
– Це ти… ти мене завів у таку пустку, де й коні не витримують, – спалахнув Дарій. – Я велю тебе знищити!
– Ти вже мене раз знищив, а вдруге знищити людину не можна, – сказав Сірак. – Я завів тебе в таку пустку, де не витримують коні. А тепер поведу тебе туди, де не витримують і люди.
«Сон віщий, – думав Дарій, прокинувшись. – Далі буде гірше».
Відчував кволість у всьому тілі, сон не освіжив його, а знесилив. Важко звівся і подумав, що й сьогодні почнеться те, що вчора, позавчора, – безплідне бігання за скіфами.
За сніданком йому доповіли, що зник старший конюх.
Втік? Відчув вину за Вірного? Але куди він утече в цих степах? Велівши схопити його особистих конюхів, Дарій вийшов із шатра і попрямував до коня, що лежав з ночі, накритий чепраками. Слуги при його наближенні зняли чепраки. Дарій постояв якусь мить, дивлячись на вишкірену морду коня, і думав про ту неславу, яка ще чекає його попереду. «Сон зле мені віщує, – подумав він, – сьогодні погано коням, а завтра те чекає людей».
А Вірного було жаль. Як було жаль Вірного!
Дарій опустився на одне коліно біля голови коня, торкнувся рукою його вуха і шепнув: «Я відправлю тебе на той світ з усіма почестями, як найзнатнішого з усіх коней. Ти будеш на тім світі найзнатнішим конем, і сам бог неба, осяйний Ахурамазда, їздитиме на тобі».
І заворушилося військо, як мурашник.
Тисячі і тисячі вершників, кращих вершників царя, довбали акінаками яму для царського коня. Усім не вистачало місця, і довбати суху, затверділу землю підходили по черзі. І ті, кому вдалося хоч раз колупнути, пишалися потім честю великою – для царського коня яму довбали!
А коли яма була готова і її добре висушило сонце,
