Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

– Є!!! – в одну горлянку весело заревіло військо.

– Тоді гайда бити персів! – кричав Скопасіс. – Бо що то за бузат, як і побитися ні з ким.

Іданфірс посміхався, схвально кивав бородою, але в найближче оточення Скопасіса вткнув і своїх вивідників. Так, на всякий випадок…

Другий загін, який складався із війська владики Іданфірса та третього вождя Скіфії Таксакіса, мав теж відходити на схід, але дещо південніше загону Скопасіса. Він теж мав іти попереду персів, випереджаючи їх лише на один денний перехід, теж мав засипати позад себе колодязі та джерела і знищувати траву.

Обидва загони повинні були діяти так, щоб, женучись за ними, перси кидались то в один бік, то в другий. А коли вдасться розділити перську орду на дві половини, з тим щоб одна погналася за Скопасісом, а друга за Таксакісом, то й зовсім було б добре.

Другим загоном мав верховодити вождь Таксакіс. Іданфірс з відбірними тисячами вершників збирався рухатися північніше обох загонів. Прикритий двома крилами скіфського війська, владика був би недосяжний для персів, але міг у будь-який день прийти на поміч то одному вождю, то другому. Він здійснював загальне керівництво військами, і гінці від його стану і до обох загонів мали снувати день у день.

Скопасіс уже зник за обрієм, настала черга виряджати Таксакіса. Третій вождь Скіфії був дебелим, кремезним і надзвичайно дужим. На всіх змаганнях борців він незмінно виходив переможцем, і про його силу та спритність у степах ходили легенди. Кожний скіф мріяв хоч раз у житті збороти Таксакіса, – ото б загомоніли про такого степи! Але такий здоровань, який би зумів збороти третього вождя, ще, очевидно, не народився. Ті ж, хто зважувався – будь що будь! – збороти Таксакіса, – ризикували власними кістками. В залізних обіймах Таксакіса вони тріщали, як начеб були із сухого паліччя…

З усієї зброї Таксакіс визнавав лише дубинку, оковану залізом. Нею він трощив ворожі голови, як шкаралупу. Його важенну дубину ніхто, крім нього самого, підняти не міг. Точніше, підняти, може, дехто й міг, але ще й орудувати нею – то вже було занадто.

Владика Іданфірс – маленький і сухенький поряд з велетнем вождем – видавався підлітком. Таксакіса він любив і навіть схилявся до думки всиновити його і зробити спадкоємцем царської влади. Але, маючи волячу силу і впертість, Таксакіс лишався у житті наївним, як дитина.

«Коли б до його сили та ще кмітливість і розум, – не раз, бувало, зітхав владика, – а так… Не вийде із нього царя. Сила силою, але потрібний ще й кмітливий та хитрий розум».

Та, попри той ґандж, Таксакіса він любив і коли говорив з ним, то очі його наповнювалися теплотою. Щирішої за Таксакіса людини годі було шукати у всьому царстві. А це теж немало значить. До нього владика теж приткнув своїх людей, але не для таємного нагляду, як то було із Скопасісом, а для помочі. Велетень Таксакіс іноді бував просто безпомічний і час од часу потребував мудрої поради. Ось таких людей – мудрих і вдатних на пораду – тримав при ньому владика.

– Пора, вождю… – Іданфірс м'яв у руках полинову стеблину і тихим голосом напучував Таксакіса: – Відходячи – заманюй ворога. Але – не захоплюйся бійками. Знаю тебе, – з теплотою на нього поглянув, – замахнешся своєю дубиною і кинешся вперед, стративши голову. Будь хитрим, як гадюка. Наосліп не лізь. Не час іще. Доки перси не вимотані, вони сильніші за тебе. Не забувай про це ні вдень ні вночі. І скільки б ти їх не поклав дубиною, вони все одно здолають тебе. А ти мені потрібний живий, а не мертвий. Бо яка з мертвого вигода?

– Воно-то й так, – басом погоджувався Таксакіс.

– Не забувай: Дарій – мудрий полководець. І мудрий, і везучий. Кажуть, у себе вдома він за один рік виграв аж дев'ятнадцять битв і полонив при цьому дев'ять царів. Дурень, як відомо, на таке нездатний. Тож шануй Дарія, як мудрого змія. Доки він сильний, з ним небезпечно сходитись. Треба відступати. Тільки відступати. Але твій відступ – то не є втеча, то є хитрий хід.

– І доки ж я водитиму Дарія за собою?

– А доти, доки перси не попадають з ніг. Ось тоді ти їх легко прикінчиш. І відходь не куди-небудь, а в землі тих племен, котрі відмовились нам допомогти. Якщо вони не захотіли по добрій волі вступити у війну, ми їх примусимо це зробити іншим шляхом. Заманивши персів у землі чужих племен, обходь їх і вдар їм у спину. Якщо перси сильні, огризаються, відходь. І знову води їх за собою, і знову наскакуй та кусай… Терзай їх, гризи і – втікай… І води їх за собою стільки, скільки захочеш. У нас немає городищ, як в інших народів, скіфи завжди у сідлі, а майно на колесах. Хай побігають за ними перси!

Нюхнув розім'яту полинину, примружився.

– Ніщо так не пахне, як полин. Час од часу нюхай його, вождь. Будеш степ наш тоді відчувати… Ну, вождю, пора. Веди своє військо і не забувай частіше радитись із моїми людьми.

– Слухаю, владико! – Таксакіс одним махом вилетів на свого коня, той аж пригнувся, і підняв у руці свою важенну дубину. – Ох і погуляє ж оця гундзуляка по перських головах!..

І погнав коня до війська, що вже зібралося на рівнині, готове до походу.

– Тапур?..

– Я тут, владико!

Іданфірс пильно дивиться на четвертого вождя Скіфії.

«Четвертий – то четвертий, – думає владика, – а ось не уступить ні в чому ні другому, ні третьому… Розумний, хитрий, відважний і… підступний… Від нього що завгодно можна чекати. Спить і бачить себе царем Скіфії. Коли мене не стане, то навряд чи Скопасіс навіть у спілці з Таксакісом зуміє приборкати цього вождя східних кочовиків. Такий би зумів утримати всі племена наші в одній вуздечці. Побачимо, як він покаже себе ще і з персами».

А вголос мовив:

– Підеш на захід сонця, до Істру. На розвідку. Першим і зустрінеш персів. Веди їх за собою, знищуй окремі загони ворога, але у бійку з ними не встрявай. Із головними силами. Вивідуй все і заманюй їх. Відходитимеш теж до озера Меотіди. Зробиш так, знову повертайся у Скіфію. Хай допомагають тобі боги. Зі мною будеш підтримувати зв'язок через нарочитих посланців. Від мене далеко не відривайся, кому з вождів – Скопасісу чи Таксакісу – буде трудно, до того тебе й пошлю на поміч. –