Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
— Зоня? — спитав і занурився в газету. Потім підвів очі, якось чудно подивився на жінку і відповів просто: — Не має гарної цери…
Тепер розуміє Леся, що в тій хвилині стояла на межі, від якої треба було б їй звернути.
Чому не урвала на тому питанні, яке вже само по собі було тактичною помилкою з її боку?
Чому ставила такі глупі, образливі в першу чергу для неї самої запитання? Чому приневолювала Василя давати відповіді, які через кілька хвилин використовувала як зброю проти нього самого? Чому не показала йому тоді листа, а гналася з ним до Зоні?
Одне тепер для Лесі ясно. Мусила з кимсь, точніше, з одним з них, поділитися тією вісткою, яка мучила її, кидаючи то в зневіру, то знову підносячи Лесю на шпиль такої моральної чистоти, що аж здавалася неправдоподібною.
Як тільки Леся вийшла з хати, вона піддалася новій хвилі сумнівів. Може, таки повинна була показати листа першому Василеві? Може, треба було, щоб Зоня взагалі ніколи не дізналася про цей лист? Чи факт, що вона довірила листа першій Зоні, не скидається на змову проти Василя?
Можливо, що, якби в тій хвилині Василь не читав був з такою уважністю газети, була б йому першому показала листа, але він був так зайнятий політикою, що, здавалося, наче зовсім не відчував її присутності в кімнаті.
Леся кілька разів навмисно доторкалася до нього, щоб звернув увагу на неї, але він тільки відсунув крісло, як від чогось такого, що заважає йому.
Леся ще в дверях постояла хвилину. Тільки коли рипнули двері, Василь підвів очі з-під газети, але й тоді не спитав, куди йде чи коли вернеться.
— Будь здоров, Васильку!
— Па! — і тільки всього.
Вийшовши на вулицю, Леся Чуйгукова прискорила ходу, мало не побігла. Так перебігла повз адвоката Гука. Привітав її, аж коли минула:
— Куди так, добродійко, куди?
У котромусь з вітринних дзеркал побачила своє відображення.
Зарум'янена, з розвіяними кучерями на скронях, у білій вишиваній сукенці видавалася сама собі не тільки молодою, але й такою, що ще може подобатися.
Чи Зоня краща за неї?
Яке безглузде питання? А проте як хотіла б Леся мати на нього правдиву відповідь!
Чи Зоня краща за неї?
Хто може це сказати? Хто?
Василь казав колись…
Та ну, він і тепер говорить іноді про те, що вона, Леся, має чудову шкіру. А про те, що в Лесі негарні зуби, Василь навіть не натякає ніколи.
Коли була ще дитиною, то мати журилася, що їй будуть рости зуби допереду. Пізніше, коли підросла, то саме ця вада у красі була для декого, от хоч би для Василя, принадою. Тепер, коли схудла і шкіра стратила свою еластичність, воліла б Леся мати нормальні зуби.
Зоня не має гарної шкіри, але вона має зате вроджене почуття елегантності, і одне одним компенсується. Крім того, в Зоні сидить якийсь чортик — справедливість змушує Лесю визнати це, — що просто штовхає людей до Зоні хоч би для того, щоб посперечатися з загонистою панною.
Колись-то Василь сказав, що вона має голову на карку.
На вікні у Зоні помітила Леся білий фарфоровий збанок і чомусь взяла це за знак, що Зоня дома.
Леся подзвонила і зразу занепокоїлася.
Зоня зустріла її спокійно, так, начебто чекала її приходу. Минула добра хвилина, поки Зоня спромоглася попросити Лесю сісти.
Розмова не клеїлась. Байдужий вираз обличчя в Зоні не заохочував до щирості ні до жартів. Лесю щораз більше залишала впевненість.
По дорозі уявляла собі, що прийде в хату і з порога заговорить про анонім.
Оберне справу на жарт, насмішить їх обох. Уявляла собі, як будуть читати його і реготатися.
Тепер почувала, що такий тон не під силу їй. Мусила б це бути гра, на яку Леся вже з своєї природи не мала здібності.
Вона могла тільки зробити так, як зробила. Відчинила торбинку і, не показуючи Зоні листа, сказала трохи нервовим, хоч мовби й веселим тоном:
— Я прийшла… я прийшла… панно Зоню, сваритися з вами за те, що ви… заводите роман з моїм чоловіком…
Леся дивилася при тому просто на Зоню і тому не могла не помітити, як та на якусь мить змінилася на обличчі. Звичайно, могла Зоня, така амбітна і самолюбна, образитися на саме підозріння на її адресу. Може, і вхопилася б Леся цієї можливості, якби у грі очей тої, в перемінному, швидкому, як думка, намаганні прибрати то сувору, то знову байдужу маску обличчя, у короткій, тільки для інтересованих очей вловленій розгубленості Зоні не побачила страху, що блиснув і згас.
Коли Зоня підвела на Лесю погляд, вже досить спокійний і досить нахабний, то зустрілася з поважним, блідим обличчям Чуйгукової.
«Боже мій, — гризла своє серце Леся, — щось є… щось є… Але коли вона заперечить усе, то я не зможу їй нічого довести, бо в моїх руках немає нічогісінько, крім цього брудного клаптика паперу».
Треба було тепер міцно, спокійно поводитись. Треба було тримати на припоні всю увагу.
Це Леся добре розуміла, але страх, що прошумів по її жилах, збурив кров і перед хвилиною неможливе зробив дійсним, знесилив зовсім Лесю.
Не були це ревнощі. Навіть не біль зраненого серця. Був це перш за все голий, божевільний, смертоносний страх перед самою можливістю чогось, що стало вже дійсністю.
Леся була вже впевнена, що анонім говорить правду, хоч поки що не мала ні одного справжнього доказу зради Василя.
І в міру того, як зростала і зміцнювалася ця жахлива впевненість, зростав у Лесинім серці протест проти неможливого.
Якби в цій хвилині сама Зоня стала доводити Лесі провину Василя, то вона, Леся, з усіх сил заперечувала б її словам, як огидному наклепові.
Та Зоня мовчала, а конче треба було скінчити якось із цією справою.
— Я хотіла б почути ваше слово, — голос Лесі ломився, і здавалося, що вона ось-ось заплаче.
Може, тому і зміряла її Зоня холодним, недобрим поглядом:
— Я не маю нічого вам сказати. Спитайте свого чоловіка.
Зоня посміхнулася вульгарно, перекривленою губою, а Леся відчула дивний, незнайомий холод на поверхні тіла. Холод
