Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Зоня так заглибилась у свою сповідь, що навіть не помітила, яка зміна сталася з Лесею. Обличчя Чуйгукової, перед хвилиною таке рухливе від внутрішнього хвилювання, тепер наче закам'яніло.
— Ви і він можете робити, що вам подобається, це мене тепер абсолютно не обходить.
Зоня здивовано подивилася на Лесю.
— То ви вирішили розлучитися? — сказала вона. — Яка дурниця…
— Дурниця? — болісно посміхнулась Леся. — Щирість у подружжі… чесність у людських відносинах — це… дурниця по-вашому? Я… — почала за чимсь шукати в сумці, — я… не знаю… для мене це все… Як же ж інакше? Я не можу, я не могла б… Ні, якщо так, то краще смерть.
Зоня, яка ще хвилинку тому явно глузувала з до смішного наївного підходу Чуйгукової до життєвих процесів, тепер розглядала цю саму шепеляву Лесю, як відкриття. Починала поволі розуміти, що Леся не така міщанка, ані така наївна, як їй, Зоні, здавалося. Ба, що більше! Зоня відчувала моральну вищість цієї людини, незважаючи на її обмежений світогляд. Для Зоні стало ясним, що вона ціляла в одного, а її стріла досягла зовсім когось іншого.
«І є ще десь на світі такі люди… — мигнуло Зоні в думці, — і вони зовсім не смішні…»
Зоня впіймала себе на тому, що вона в цій хвилині заздрить Чуйгуковій і навіть її болю!
— Не варто все це брати так близько до серця, — сказала Зоня. Чи не лежало тепер в її обов'язку рятувати ту жінку перед нею самою?
— Не мірте мене своєю міркою, — відповіла їй, здавалося, спокійно Леся і раптом вибухнула крізь сльози: — Я вас зневажаю! Ви… страшна!
— Не зовсім точна адреса! — крикнула їй Зоня з роздратуванням. Її заболіло те, що моральне право дозволяє Лесі сказати таке на неї. — Не зовсім точна адреса, пані меценасова! Не тільки я страшна, але ще й обставини, які штовхнули мене на…
Леся вчула тільки звуки останніх слів, не впіймавши їх смислу. Спускаючись сходами вниз, Чуйгукова продовжувала ще в думці розмову з Зонею: «Не ти страшна, а обставини? Як же це розуміти? Боротьба за існування, чи як? А якщо це дійсно боротьба за існування, то при чому тут я? При чому тут мої діти? Моя сім'я?»
І щойно минувши, будь він проклятий, будинок, в якому жила друкарка, Леся усвідомила собі, що, власне, жертвою тієї боротьби впало і її сімейне щастя.
В родині Річинських сталася подія, яка звела нанівець всі дотеперішні журби і клопоти.
Того ранку, як тепер пригадує собі Олена, Неля прокинулась у звичайний час, але не встала відразу, як звикла (особливо після хвороби), а валялася ще, може, з годинку з ліниво розкинутими руками, з напівзаплющеними очима. Сказав би хто — нездорова, якби не щасливе сяйво на личку.
Поснідавши, Неля попросила Мариню розпалити їй грубку у ванній кімнаті. Чому, — запитує тепер себе Олена, — ні вона, ні Мариня не звернули уваги на незвичайність такого прохання? Що це за примхи купатися серед тижня, коли з дровами так сутужно?
Правда, це було безпосередньо після похворобового періоду, коли Нелина апатія виключала всілякі бажання. Абсолютно ніщо на світі не викликало в неї найменшої зацікавленості. І тому кожний прояв бажання у Нелі сприймався тепер з запобігливою готовністю.
Неля хоче скупатися в середу замість традиційної суботи, коли в одній нагрітій ванні купається вся родина по черзі? Прошу, Нелюсю, зараз буде зроблена ванна.
Чому не впало у вічі Олені чи Марині, що, йдучи купатися, Неля не попросила оцту й вийшла з ванни з сухою головою? Коли таке бувало, щоб, купаючись у ванні, не помити голови?
Накинувши на себе халатик, Неля довго і терпеливо розчісувала перед дзеркалом волосся. Це вже зауважила Олена. Спочатку мати з любов'ю споглядала плавкі, ретельні рухи дониних рук. Згодом ця процедура почала видаватись задовгою, начеб самоціллю. Ніколи до цього часу не помічала Олена за Нелею схильності до самозакоханості. Звідкіль тепер це в неї? Олені почало вже верзтися, чи, не дай боже, не повернулася хвороба у дитини, але Неля закінчила орудувати гребенем. Відчинила шафу й вийняла з неї свою парадну (тонесенька ліонська шерсть лілля-руж[147]) випрасувану, ніби щойно з-під праски, сукенку. Чому не здогадалася Олена, що сукня, очевидно, була заздалегідь крадькома випрасувана? Адже неможлива річ, щоб за зиму вона у шафі не втратила форми.
Неля взула білі туфельки, взяла білі рукавички, які кілька днів тому прала. І знову-таки нікому не прийшло в голову запитати, чому пере сама рукавички? Адже у них в домі при теперішній системі ощадливості змилки з-під тонких речей завжди використовуються для прання грубших, наприклад, панчіх чи кухонних рушників.
Неймовірно! Вбрана, як лялечка, як панна до шлюбу, стояла Неля перед Оленою, а матері й не прийшло в голову спитати, пощо і куди так причепурилася її дитина. Просто якесь запаморочення найшло того ранку на Олену, не інакше!
Неля поцілувала маму в руку, потім узяла ту руку, притулила собі до щоки й сказала найневиннішим у світі голоском:
— Прошу мене поблагословити, мамцю!
— Ой ти… ти… — поцілувала її жартома Олена поза вухо.
Тоді Неля повторила, але вже більш серйозно:
— Я прошу маму поблагословити мене.
Щойно тоді дійшло до Олени, що це не жарти. По її розширених очах було знати, що вона не хоче, аби було правдою те, про що вона здогадується. Олена мимоволі кладе руку на серце, ніби цей жест може припинити його калатання.
Нелі стає жаль переляканої матері.
— Чого мамця так настрашилася? Мамця журиться навіть там, де треба веселитися…
— Чого ж мені веселитися? Я, власне, хочу веселитися. Скажи, аби я знала…
— А хіба мамі не буде весело, як її ще одна дочка вийде заміж?
— Хто, дитинко, виходить заміж?
— Я!
— Я тебе питаю: хто?
— А я мамі відповідаю: я!
Що за страшний діалог! Олена досі дивується, що її не покинув розсудок.
— Коли? — спитала нерозумно, замість поцікавитися насамперед «за кого?».
— Сьогодні!
— Я не чую, що ти говориш.
— Я нічого не говорю, мамцю. Я — щаслива. А, мамця питала «коли?». Зараз.
— Як то — зараз? Я нічого не розумію.
— Я мамці поясню. Тепер маємо
