Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Місцевий лист на її ім'я. Вражена неприємним передчуттям, розгорнула і найперше подивилась на підпис: «Приятель». Перший порух був спалити анонім. Це був би порух доброго виховання. «Анонімам місце в коші», — чула не раз цю фразу від матері. Проте не зважилася знищити листа, не прочитавши його спочатку. Власне, чому не мала довідатися, що про неї думають люди? «Приятель» не виявив себе надто балакучим. Остеріг тільки наївну, засліплену жінку перед романом, який веде її чоловік із своєю друкаркою. Місце любовних зустрічей — гарсоньєра панни на вулиці Зеленій. Тепер Леся дивується і заздрить своєму тодішньому психічному станові, бо той лист не справив ніякого враження на неї.

О господи боже, була тоді ще начебто недосяжна для такого роду переживань. Ще раз прочитала і часинку наче прислухалася сама до себе.

Хто?

Хвилинку призадумалася, як би вона поставилася до цього листа, коли б мала які-небудь, хоч би найменші підстави для підозріння.

Навіть теоретично не могла уявити себе в ролі жінки, яку зраджують. Почуття абсолютного довір'я до Василя, свідомість його пуританської чесності в їх взаємовідносинах, міцна самовпевненість жінки, яка незамінна на своєму місці, — все оте разом перешкоджало Лесі хоч би в уяві припустити таку можливість. Крім того, Василь у ролі донжуана — це було в очах Лесі щось таке неймовірне, таке протиприродне, як дитина в ролі ката.

Гарсоньєру Зоні по вулиці Зеленій Леся знала. Була там кілька разів із Зонею. Раз навіть у товаристві Василя. Чи був там Василь без неї? Можливо. Цілком можливо. Не раз скаржився, що Зоня, виходячи остання з канцелярії, забирала ключі від шафи з актами з собою, а рано, коли спізнялася на роботу (Василь пояснював ці спізнення тим, що вона вночі працює), він мусив іноді йти їй назустріч, щоб скоротити собі час. Можливо, що ця обставина і дала привід авторові аноніма остерігати бідну жінку. Де ж пак! О пів на дев'яту вранці виходить доктор Чуйгук із своєю друкаркою з її приватної квартири.

Лесю охоплює раптом пустотлива веселість, яка є нічим іншим, тільки виявом приємного почуття своєрідної гордості. Їй хочеться не палити, не нищити цього листа, а, навпаки, показувати і прочитувати його всім своїм знайомим. Вважає, що трапилася чудова нагода для того, щоб почванитися перед світом вірністю свого чоловіка.

І коли так гралася думками довкола того листа, почувала, що зростає у власних очах.

«Інша на моєму місці, — підлещувала сама собі, — напевно завагалася б у своїй вірі або в найкращому випадку стала б досліджувати, які підстави спричинились до того, що хтось написав такого листа. Може, інша і почала б нарікати на людську підлість. Зробилася б підозрілива і недовірлива, а я сміюся! А я можу сміятися!»

І вона справді заспівала якусь веселеньку пісню. Покрутилася дзигою по хаті. Поцілувала Христю, яка щойно прокинулася, і знову повернулася до листа. Тепер розглядала його з іншого боку.

Крім того, Василь… Поважно задумалася тепер над тим, чи розповісти йому про той випадок з анонімом. Знала добре його характер, знала, як він органічно не переносить найневинніших пліток.

— Не цікавлять мене чужі секрети. Маю їх досить в канцелярії.

Ні, не покаже Василеві листа. Для нього могла б бути неприємною думка, що хтось, хай би і дурень, вміщує його у плітку, зв'язуючи його особу з Зонею, яка була тільки друкаркою в його канцелярії.

Не треба. Крім того, ця справа могла б неприємно відбитись на їх службових відносинах. Ні, не треба поки що знати Василеві про цей лист. Коли-небудь згодом, як Зоні не буде вже в його канцелярії (адже і на це прийде свій час!), розповість Василеві цей випадок, а він, напевне, похвалить її жіночу мужність, що вона знайшла в собі досить сили, щоб змовчати про цей факт. Хоч сам вважає її за вісімнадцятикаратову жіночку і, як казав, був гордий з її високих якостей, завжди тішився, коли виявляла деколи риси мужського характеру.

Не давала Лесі спокою ще одна річ. Хотіла знати, чи таке підозріння обурить Зоню, чи, може, в якомусь відношенні буде приємне для неї. Можна припускати, що скоріше обурило б воно панну Зоню. Леся вже бачила її вираз обличчя, її сміх при тому:

«Ну, знаєте! Я і меценас! Ну, знаєте!»

Глум цей міг стосуватися і до Василевої зовнішності, включно до трьох-чотирьох волосинок, що завжди стримлять йому з ніздрів носа. Цей сміх міг стосуватися і Василевих літ, але міг так само добре натякати і на обставину, що Василь жонатий і дитячий.

Певність, що Зоня так, а не інакше реагувала б на цей лист, ображала Лесю з самої солідарності з Василем. Бо й справді! Чому Василь не мав би подобатися іншим жінкам, крім своєї? Можливо, що в своєму, трохи злинялому костюмі, похнюплений над актами, зачитаний (як висловлювався Влодко), він міг здаватися комусь сухарем, але в родині, особливо десь на дозвіллі, за містом, у лісі чи на пляжі, відпочилий, охочий до жартів, рухливий, вигадливий, — чи не був би це ще мужчина, гідний уваги?

Так, у безпосередньому зіткненні з природою все на ньому і в ньому так виділялось якось, що очам було любо дивитись на нього. Допіру там, на вільному повітрі, помічалися його міцні, по-спортивному спадисті плечі, блиск його молодечих, дарма що у сітці зморщок, очей. Навіть голос його у таких випадках набирав іншого тембру.

На подібних міркуваннях Леся не помітила, як настало передполуднє. Не помітила навіть, як злетів той час, коли Василь прийшов з суду. Той самий звичний, трохи недбалий вже рух, яким щодня цілував її на привітання, за ним те саме старе, знайоме запитання:

— А як там діти?

Леся дивилася, як він з недбалою втомою скидав з руки плащ. Даремно тяг його з собою. Як тільки вийшов з Львівської, перестав трусити дощ. З якою приємністю міняв піджак на хатній халат, з якою насолодою поринав у своєму клубному фотелі (ще парубоцьке надбання!), щоб потонути в газеті. І подумала Леся з ніжністю матері:

«Стаємо вже важкуватими, кохання».

Сама усміхнулася до думки, що цю стару, втомлену дитину можна підозрівати у любовних дурощах.

Проте не могла Леся збутися якоїсь мимовільної настороженості, з якою сприймала того полудня кожну фразу, кожний рух Василя. Щось з детективу пробудилося в ній, і вона почала, не надаючи тому найменшого практичного значення, стежити за Василем.

При компоті спитала ні з сього ні з того:

— Подобається тобі твоя друкарка?