Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Власне, була одна прихована й трохи делікатна причина, чому Леся Чуйгукова трималася Зоні. Нікому, навіть Василеві, не говорила про це. Факт той, що, відколи Зоня в канцелярії Василя, їм стало матеріально краще вестися. Василь став давати більші суми на дім. Коли Леся, незвична до таких цифр, пробувала дещо відкласти з домашнього бюджету, Василь збивав її напівсмішком:

— Не веди, прошу тебе, подвійної бухгалтерії.

Напровесні, як ніколи, Василь закупив дрова на весь літній сезон.

— То на які сплати? — спитала Леся, трохи заклопотана цим. Мала намір тепер, улітку, купити по дешевій ціні зимове хутерко для Влодка.

— На ніякі сплати! Я заплатив готівкою!

— Власне кажучи, можна було не спішитися з тими дровами на літо. Скажу тобі щиро… я хотіла придбати хутерко Влодкові. Завжди воно влітку дешевше…

— Справ йому і хутерко! Скільки тобі на це потрібно?

Назвала суму і навмисно не хотіла розпитувати про їхні доходи.

Одного ніяк не могла собі пояснити Леся Чуйгукова.

Досі здавалося їй, не тільки здавалося, а мала глибоке переконання, що деякі матеріальні недостачі в їх житті — це лише наслідки безмежної Василевої чесності як адвоката. Не соромилася того, що мусила по чотири зими ходити в одному пальті, тоді коли інші меценасові що другий рік справляли собі нові хутра. Вважала цей факт не за ганьбу для себе, а радше була горда за такий стан речей. Очі її, коли сиділа, скромно одягнута, непомітна, десь на зборах, у колі елегантних жінок інших адвокатів, говорили: «Ось глядіть і робіть свої висновки. Так одягаються жінки адвокатів, що займаються темними, кримінальними справами, а так може одягатися дружина чесного адвоката, який не продає своєї совісті».

І несподівано, щось після півроку, як з'явилася Зоня в канцелярії, і в них заводяться гроші. Це позначається в безлічі дрібниць. Наприклад, незважаючи на календарну весну, в них топиться в обох кімнатах, а потім вікна цілий день навстіж відчинені. Діти після обіду дістають тепер постійно помаранчу. Купуються перші весняні овочі на базарі: перший шпинат, перша редиска, огірки, навіть імпортовані помідори. Одержують два журнали. Говориться про те, чи не придбати б до хати піаніно.

Іноді на дозвіллі розкладають з Василем карту і міркують, що краще: Карпати й ультрафіолетові промені чи Заліщики й виноград.

Правда, Лесю ні на хвилину не покидала тверда віра, що гроші ці походять з абсолютно чесного джерела, але чому раніше не було їх? Чому з'явилися вони з прибуттям Зоні в канцелярію Василя? Соромно признатися, але були хвилини, коли Леся була схильна вважати Зоню за людину-талісман, яка приносить щастя. Тепер навіть характер Зоні, що спочатку приводив до частих дисонансів, на тлі цього добробуту діяв якось відсвіжуюче. Було так, наче Зоня взяла на себе роль морального поштовхуна. Може, вони були б обважніли в цьому спокої, а так був хтось, що їх розворушував і підганяв до нового.

Якось Василева друкарка, — це тільки один із ста прикладів, — ні з того ні з сього звернулася до Лесі:

— Меценасова, чому ви не підмальовуєте собі брів? Власне кажучи, маєте карі очі, але це зовсім непомітно… Треба трохи почорнити брови, аби ті очі дістали якусь оправу.

— Та що ви, панно Зоня? — аж настрашилася Леся. — Василь має мене за таку солідну жінку… Можу уявити собі його лице, якби побачив мене з підчорненими бровами…

Леся збентежилась, а Зоня, навпаки, сміялась:

— Недобре робите, меценасова. З підмальованими бровами будете теж солідна жінка. Солідна, але модерна… Відстанете від темпу сучасності, а це може помститись…

І хто б подумав, що після цієї розмови Леся при нагоді у парикмахера звеліла собі підчорнити брови.

Леся, яка раніше боялася догани з боку Василя за цей вибрик, тепер була розчарована, що він не помічав зміни в ній. Зоня, хоч і сама намовила Лесю підмалювати оті нещасні брови, тепер почала напівнатяками підглузовувати собі з дружини свого шефа. Зате нагорода прийшла з іншого боку. Зустріла якось одну з жіночого товариства, і та відразу до Лесі:

— Що це ви, пані меценасова, ніде не показуєтеся? Ми оце вже якось згадували на сходинах жіночого товариства… Чи не виїхали куди, що ніде вас не видно… Але мушу сказати комплімент пані меценасовій: погарнішали пані, що аж приємно глянути.

В ліжку призналася Леся Василеві:

— Знаєш, зачепила мене сьогодні Грегоринська. Не знаєш її? Голова нашого жіночого товариства… Та, що її чоловік продає в церковній крамниці… Дивувалася, що я не показуюся ніде… Мушу колись вибратися до них.

Василь не заохочував її більше до участі в громадських справах, але якраз тоді чекала на таке заохочення з його боку.

Коли прийшов вечір, то хоч Леся натякала, що сьогодні збори, Василь не запропонував їй піти на них. Зрозуміла, що сторонні впливи (читай, Зоні) перестали діяти і він знову повернувся до свого трохи консервативного погляду, що місце жінки при дітях і чоловікові.

Взялася докінчувати вишивати сукеночку Христі й так-таки не пішла ні в той, ні в наступний четвер на жіночі сходини.

Хвилинку! Що сказав сьогодні вранці Василь з приводу Христі? Пробі! Чим скінчився цей їх спільний останній ранок?

Стояла з Христею на руках у передпокою, а Василь одягав дощовик, бо зранку росив трошки дощик. Така дрібничка: любила рух, яким застібав гудзики на пальті. Його мужськість, так здавалося Лесі, найкраще виявляла себе назовні в тому скоординованому русі.

— Па, — погладив дитину по голівці, а потім ущипнув її злегка в носик, — нічого не завадило б, якби ти мала носик на півміліметра коротший…

— Дай спокій, — усміхнулася Леся, — довгі носи — це порода!

Потім прийшла справа тогорічного сливового компоту. Дві останні банки «Века» зовсім запліснявіли.

— Я казала Ксені добре слоїки виварити і на гарячім висушити…

— Ні, прошу пані, то не слоїки винні! То вже такий рік, і на це нема ради! Пані нагадують собі, як то було з підпеньками?

А потім? Потім той, від електрики. Десь поділися квитанції, хоч усі, до найдрібнішого, урядові папери держить вона в шухляді, відповідно розсортовані, поскріплювані, як має бути. Потім виринуло питання, чи на обід варити зелений борщ, чи овочевий суп. Потім… Нічого, здається, більше.

Христю поклали на передобідній сон. Близько десятої, як звичайно, прийшов листоноша. Леся почула шурхіт коло поштової скриньки і вийшла без особливого поспіху.

Газета, дві рекламні листівки, державна лотерея і якийсь медичний препарат. Лист завинувся у складки газети так, що впав Лесі