Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Проте не Стащина була рація, а Марисьчина.
Посивіти можна від такого, слово честі!
Було воно так: другого дня свят Вовк повів Стаху (ой боже, чи привикне вона коли-небудь до того, щоб звати його по імені?) до ресторанчика навпроти польської гімназії. Признався («я такий, що таїти не буду»), що у великі свята водив сюди і свою небіжку, бо любив і любить якось екстра відзначити свято. Не те щоб йому дуже смакували ресторанні страви (який там їдець з нього!), але має приємність в тому, щоб коли-не-коли посидіти за накритим святково столом, на якому блищали б вишліфуване скло, метал столових приборів і щоб перед ним увивався кельнер з серветкою через руку — «проше пана, проше пана». Якщо чоловік не може собі дозволити таку розкіш кожного дня, то хай трохи скуштує її у свято.
А Сташці що? Поки що не пропивають наші гроші, а тільки його. Втім, признатися щиро, воліє з Вовком ресторанчик, ніж притемнену алею в парку.
Коли вийшли з локалю[141], був вже пізній вечір, якщо не сказати просто — ніч. Нічого приховувати: обоє мали добре в чубку.
На темнавій Костьольній вулиці Вовк зовсім знахабнів. Обняв Стаху за талію, щипав за всякі недозволені місця, слинив своїми холодними, розлізлими губами її вухо та нашіптував розмаїті посороми.
Стаха пацала його пальцями по губах, відкидала його руки від недозволених місць, хоч самій його зальоти, видно, були не такі вже противні, коли реготалася на все горло. Були такі зайняті собою, що й не запримітили, коли повз них, тісно притулившись одне до одного, пройшло двоє.
Коли розминулися, Сташку сіпнуло щось озирнутись, і щойно тоді впізнала Бронка. По чому? Біс його маму знає, по чому! По нахилу голови, по плечах, по чубу, по росту. По всьому і по нічому. Вів, як догадалася, під руку попадянку. Не фігуру, а живу панну Річинську! Ноги підкосилися під Сташкою. Не могла далі кроку ступити. Сперлася об чужі штахети вся знеможена, задихана.
— Що тобі? — пробував Вовк тягти її за собою. — Що тобі, га?
З злістю відкинула його руки, як щось, що не давало їй дихати вільно.
— Що тобі, Сташуню? Що сталося?
Уф! Не мала сили до того дурня. Душилася. Розстебнула блузку.
— Пече мене, — потерла рукою по шиї.
Вовк не на жарт настрашився. Мав діло з дівчиною, яка вже раз труїлася.
— Мамо рідна, чи не пошкодили тобі часом ті шпроти? Чекай, може б, до аптеки? Де тут аптека?
— Йой, звар'юю від того дурня.
— Та чого ж я дурень, Сташуню? Хочу допомогти тобі.
— Лиши мене саму.
— Та як же ж таку тебе лишати?
— Та мовчи бодай…
Мовчав. Як завжди, вволив її волю. Чортівська дівка так оволоділа ним, що був безсилим супроти неї. Дурійка брала його від однієї думки, що Сташка може погратися ним і кинути, як не одного до нього. Не міг зрозуміти, чого це вона зволікає з одруженням. Та інша на її місці — мамо рідна! — сама тягла б його до вівтаря, а цій наче і байдуже. Так уже звик чоловік, що, власне, Стаха має бути господинею в його хаті, що аж привиджуватись стала вона йому. То ввижається йому вкрита перлистим потом, в білій хустинці набакир за діжею з тістом, то без хустки, кучерява, шиє на машині фартушки дівчаткам, то підтикана вище колін поле грядки на городі, сама як маків цвіт. Хай господь боронить та заступить, щоб це мали бути лише видіння!
Сташка тим часом настільки оговталася, що була вже в силі йти. Ласкаво дозволила Вовкові провести себе аж під браму. Не пручалася, коли поліз цілуватися. Хай собі лижеться, коли йому так цього дуже хочеться, а вона вся й так думками при тамтій парі.
Нарешті дізналася, хто її суперниця! Виходить, що це не від сьогодні тягнеться, коли плітки дійшли аж до Мариськи! Добре то кажуть, пригадує Стаха свої давні думки з приводу Бронка: коли худоба не хоче їсти, то напевно хвора, а коли чоловік уникає жінки, то напевно має іншу!
Як більшість жінок її середовища, всю вину звалювала вона виключно на свою суперницю, на суку. Нізащо в світі не повірить Стаха, щоб Бронко перший став залицятись до попівни. Не беруть паничі попадянок з голими задницями, то вони стали нашим хлопцям вішатися на шию! Те, що на Бронка, яким колись так вона помітувала, задивилася панна Річинська, робило його в очах Стахи понад усяку міру дорогим та бажаним!
Тепер тільки здавала собі Кукурбівна справу, кого вона втратила та як недооцінювала той скарб.
Ох і лють охопила Стаху! Чого вона тільки не вчинила б, якби дала фольгу[142] тій лютій силі в собі!
Могла б в неділю після дев'ятки[143], коли найбільше людей у місті, вчепитися Річинській у патли і кричати на все горло, що попівська шльондра відбиває чоловіка в неї.
Могла узяти сукастого бука, податися на вулицю Куліша і вибити Річинським усі вікна. Могла підпоїти нашівських батярусів і намовити, щоб вдерлися юрмою до Річинських та стали питати, котра тут називається Ольга, бо вони чули, що вона файна… і не дорого бере. Могла підкупити за кілька грошів хлопчаків, щоб тамті ходили за Ольгою та вигукували всякі непристойні кавалки. Могла б, але нічого з цього вона не зробить. Є речі, які велять її розсудкові гальмуватись, чи, як кажуть на Нашівщині, тримати бики, бо процесія йде.
Стаха знає, що коли зробить гранду[144] попадянці, то не бачити їй Бронка своїм любовником, як власної потилиці.
Крім того, Стаха оглядається трохи і на Вовка. Чи є сенс, люди добрі, через попівського запортка втрачати такого жениха? Вовк хай і з лицем, як чайник, але свій чоловічий гонор таки має. Коли йому донесуть (Карольчині дівки перші полетять до нього з такою звісткою!), що Стаха і далі дуріє за Бронком, то Вовк відступиться від свого слова. «Я такий: як з моїм невлад, то я своїм назад».
Про те, щоб ця підлість насухо обійшлася попадянці, теж не може бути й мови.
Не була б Сташка Сташкою, та ще й онукою
