Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

років тому відвозила вона хвору коклюшем Катерину на село до Несторової. Не пригадує собі вже сьогодні, чому повернулась у Наше не бричкою, як звичайно, а поїздом. На вокзалі сіла у фіакр. Як відомо, з нашівського вокзалу до центру добрих три кілометри. По дорозі на той фіакр почали підсідати різні пасажири і врешті обліпили його так, що мало не поламали Олені капелюха. Її несміливі протести залишились без наслідків. Коли на ринку пришилося розплачуватися, візник стягав оплату з кожного пасажира індивідуально, залежно від того, яким класом той їхав, тобто які вигоди мав на фіакрі. Коли черга дійшла до Олени, власне, він чомусь залишив її на самий кінець, візник зробив рукою широкий жест в бік Олени і на велике здивування всіх пасажирів заявив:

— А цю панюсю я віз задарма!

Олена до сліз зніяковіла таким нахабством, кинула зухвалому візникові цілих два злотих й утекла якнайскоріше від місця свого сорому. Така була неприємна ця історія для неї, що навіть не розповіла її Аркадієві. З часом (боже, боже, що то час робить з людьми!) не раз у думках поверталася до цієї пригоди вже без почуття сорому, а, навпаки, з своєрідною жіночою гордістю.

«Що ж, — думала при тому, — ми, жінки, любимо подобатися навіть тим, які нам не подобаються».

Сьогодні Олена має претензію і жаль (невідомо лише, до кого?), що так не по-господарському, так нерівномірно розміщена радість в житті людини: то густо, а то зовсім пусто.

За життя Аркадія, коли в її розпорядженні були такі багаті запаси його любові, коли ближча і дальша родина Річинських цяцькалася з нею (бо потребувала його самого!), тоді й сторонні люди з усіх боків обсипали її своєю прихильністю. Тепер, коли Аркадій осиротив її, а родина почала спроквола відступати від неї, то й сторонні, колись такі доброзичливі, люди з медоносних бджілок перетворилися на ос.

Є на світі ще й Орест Білинський.

«Орест Білинський, — часто думає Олена, — йде в моїм житті окремою полосою. Він мені ні «люди», ні «родина», ні чужий. Він — Орест Білинський. Господи, чому воно так? Я нітрохи не змінилася до людей. Чому вони стали такими іншими до мене?»

Коли після смерті Аркадія люди перестали проявляти свою доброзичливість до Олени (на гамана і пасху тільки дехто за старою звичкою надіслав кошичок з солодким, те саме можна сказати й про букети бузку та черемхи), то Олена була певна, що їхня байдужість бодай охоронить її від стороннього втручання в її вдовине життя. Просто перестануть цікавитись нею, як кожною іншою бідною вдовою священика. Та коби воно так! Позбавивши вдову Аркадія Річинського своєї доброзичливості, людці подвоїли до неї своє фальшиве співчуття, що нібито уповноважувало їх порпатись в її душі. Чи то мстилися Олені заднім числом за те, що колись пані Річинській поводилося краще, ніж їм тепер?

За прикладом не доводиться далеко ходити. Ось хоч би Оксана, подруга Славина.

Коли після довгої перерви з'явилася у Річинських, то Олена у своїй простодушності зразу подумала, що Оксана принесла якусь вісточку від Слави, потім вирішила, що дівчина прийшла потішити, розрадити зичливим словом матір своєї подруги, а виявилося, що ні одне, ні друге. Оксана прийшла, щоб запустити жало в Олену.

Не знайшла іншої новини для бідної матері, як та, що доктор Мажарин оженився.

— То пані добродійка ще не чули? Ціле місто гуде про це.

Олені раптом заболіло в крижах. Хто дав право цій чужій дівчині шпигати їй голками поперек? І хоч кожна згадка про Славу — це чергова кровотеча Олениного серця, бере себе мати в руки й відповідає з гідністю (один лише бог відає, скільки коштує їй це зусилля!).

— В нас, панно Оксано, досить свого клопоту, тому чужі справи нас не дуже обходять.

— Пані добродійка таке говорять, ніби не знали, що Славка збиралася виходити заміж за доктора Мажарина. Мали побратися — і тут собі раптом «чужі справи»!

Олену шокує самовпевнений, безапеляційний тон Оксани. Має рацію доктор Гук, що ті молоді стають неможливі. Проте Олена не дозволить собі, щоб та смаркуля бачила її виведену з рівноваги.

— Мали побратися, кажете? Я про це нічого не знаю. Знаю, що любилися і розійшлися, як багато інших до них і по них. Доктор Мажарин був вільний. То чому не мав би оженитись? Сьогодні шлюбна жінка умирає, і то чоловік не дочікується кінця жалоби і жениться вдруге. Доктор Мажарин був вільний, — каже ще раз і докінчує в думках: «І тому такого кінця можна було й чекати». Так-то воно так, але Олена якраз чекала іншого кінця. Мріяла потай (мріяла і молилася, молилася і мріяла), що одного дня з'являться обоєчко перед нею і поміж сліз, поцілунків, перепросин і запевнень, що більше такого не буде, попросять у матері благословення на нову дорогу життя.

І воно б так і сталося, якби Мажарин був тим, за кого його Олена приймала. «Не бідний він чоловік, а підленький, — Олена нещадна у своєму осуді. — І добре, що моя дитина не зв'язала своєї долі з таким».

Незабаром після Оксани, наче сніг у пилипівку, являється Меланія Річинська, буцімто тільки для того, щоб почути спростування плітки, в яку вірити не хочеться.

Як же ж це так, Гелюню? Яким чином, на рани Христа, дійшло до того, що Мажарин покинув нашу Славцю і одружився на якійсь багатій львівській міщанці? На кого поміняв він панну Річинську? Якщо такий тихий, такий «все беріть, тільки мене лишіть» Мажарин міг відчурбанити такий номер, то чого тоді сподіватися від інших? То чого тоді дивуватися пройдисвітові Тихому? (Та ще дідько його знає, чи він справді Тихий!)

Хто пройдисвіт, хто? Давно це Меланія підносила до небес свого квартиранта?

— Про котрого це ти Тихого, Мелясю? Ти ж казала, що то такий культурний пан. Інспектор кооперативів, чи хто він там. Чей же не його ти маєш на думці?

Власне, його мала на думці Меланія. Тільки більшовицький агент міг спромогтися на таку віроломність, оселитися в домі священика! Кілька днів тому його арештувала поліція. Робили обшук у його кімнаті. І тільки уявити собі: все в домі священика! І хто б сказав, що під овечою шкурою криється вовк! Такий делікатний, такий освічений, такий вихований — і комуніст! Оті бездоганні манери і ввели їх в оману.

— Комуніст, Гелюню, справжнісінький комуніст, а орудував ножем і виделкою, як природжений аристократ. Я, знаєш, хотіла раз випробувати його і питаю: «Що пан воліли б завтра на