Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій
Іван Миколайович обрав гарні ліки. Він, попри все, сподівався на краще, а цей молодий професор викликав повагу і дарував надію. Бо, дійсно, що ми знаємо про смерть? Ми, люди…
05. Цвинтар«Спочатку в них важкі місячні – вони нервують і скаженіють тринадцять разів на рік, правий був Август Стріндберг; потім вони вагітніють: їх нудить, вони вередують, а після пологів – післяпологова трихрічна депресія; потім знову місячні; потім вони знову вагітніють, і знову – післяпологовий синдром, і знову місячні, а потім одразу настає клімакс – і тут вже капець всім і всьому! Майже все життя жінки довбуть нам мізки, а самі живуть, як їм заманеться, користуючись всіма благами!» – Сергій Кіндратович, директор центрального міського кладовища, чоловік шістдесяти трьох років, із поважною густою сивиною над круглим м’яким червоним обличчям, широкий у плечах і в сідниці, однаково широкий хоч у фас, хоч у профіль, завжди в темно-синьому костюмі, строгій темній краватці в тонку світлу смужку і до болю в очах білій сорочці, спокійний і впевнений у собі мужчина, знаний у вузькому колі як практичний життєлюб і теоретичний женофоб, не жалів емоцій при спілкуванні з друзями. Людиною він був хлібосольною, і так вже повелося, що в конторі на кладовищі вечорами іноді збиралося вишукане товариство за сулією чогось дуже міцного, не менше шістдесяти обертів, і обов’язково – власного виробництва (це правило!) – взимку, або за пляшкою знову ж таки обов’язково домашнього вина – в теплі пори року. Зазвичай застілля мали філософсько-історичну тематику, тут намагалися оминати побутові теми і не вирішували робочих питань, і, звісно, в колі друзів Сергія Кіндратовича ніколи не пили третій тост, просто оминали, як похоронна процесія оминає дуб посеред центральної алеї. Друзі дивувалися – така ж дружна родина: дружина мила і добра, четверо дітей, восьмеро онуків, тож звідки такі негативні думки про прекрасне жіноцтво? «Довго живу, – скромно відповідав Сергій Кіндратович і додавав: – на жаль».
Проте, женофобія Сергія Кіндратовича носила яскраво підкреслений характер гендерного геноциду та чорного гумору виключно на теоретичному рівні серед обмеженого кола людей. Своє начебто негативне ставлення до жіночої породи Сергій Кіндратович не розголошував із суто комерційних міркувань – справи про відведення місця та інші хвилюючі родичів моменти траурних церемоній йому переважно доводилося обговорювати з жінками: вдовами, сестрами, доньками. Місцеві чоловіки, гірко поминаючи небіжчиків оковитою, традиційно, аж занадто швидко, віддалялися у внутрішні галичини та слобожанщини, не встигаючи за сірою буденністю і перекладаючи всі печальні клопоти на крихкі жіночі плечі. А поховання та все, що з ним пов’язане, – то справа напрочуд делікатна, і тут, якщо не туди, куди потрібно, образно кажучи, викруткою тицьнеш, не так слово скажеш, не так подивишся, не приділиш достойної уваги людині – все, готуйся писати заяву на звільнення.
А Сергій Кіндратович своєю посадою дорожив і роботою пишався, бо небезпідставно вважав, що досяг у своєму рідному місті найвищого службового щабля. Деякі мери і губернатори вже пройшли через його вправні руки, інші втекли при зміні влади, а він – тут, осьдечки, «загадковий і непереможний, як Сфінкс біля пірамід» (цитата теперішнього мера), бо який би президент, голова ОДА або мер не випирався на вершину влади, кладовище – то останнє місце, про яке вони зазвичай згадують. А дарма, як наочно переконливо демонструє тисячолітня практика існування людства. «Вічність, – казав Сергій Кіндратович, – то вам не просто порожнеча, її кимось заповнювати треба!»
Серед місцевого бомонду, в середовищі чиновників, силовиків, депутатів, бандитів, крупних делаварів (при тому, що часто одні й ті ж таки люди займали почергово високі місця у різних відомствах, партіях або сходках крадіїв), директор ЦМК міг себе подати і поставити, як ніхто інший, – ділові якості та вміння жити Сергія Кіндратовича ніколи й ніким не піддавалися сумніву. Його знали і як великого гумориста, багато з жартів директора ЦМК перетворювалися на міські анекдоти: наприклад, якось, покидаючи весілля доньки колишнього губернатора, на всі намагання господаря його затримати Сергій Кіндратович тихенько зауважив: «Та проведіть же мене, заради Бога, швидше до виходу, пане губернаторе, бо це ж куди краще, ніж я вас проводжатиму!»
Не дивлячись на заслужений авторитет і залізні зв’язки, Сергій Кіндратович ніколи безпосередньо не ліз у владу, посилаючись на необхідність тримати нейтралітет у зв’язку зі службовими обов’язками, а особливо наполегливим різнокольоровим партійцям мудро вказував, що присутність кандидата у виборчому списку із назвою місця роботи «директор центрального кладовища» навряд чи додасть популярності політичній силі. На запитання, які ж його справжні особисті політичні вподобання, Сергій Кіндратович зазвичай зважено відповідав, що завжди голосує виключно за Селянську партію. На здивовані запитання, чому його спіткав такий дивний вибір, директор ЦМК зауважував: «Вони також – люди від землі!»
Тим не менш, при будь-якій владі Сергій Кіндратович незмінно знаходився в найближчому оточенні будь-якого мера та мав можливості безпосередньо впливати на рішення різних рівнів – під його незбагненним, на перший погляд, впливом завжди перебували з десяток депутатів міської ради від різних політичних сил та неодноразово перевірених
