Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

Дядька Петра Оля побоюється за широку нещиру посмішку і дивні несмішні жарти. Коли він приходить – високий, огрядний, без жодної волосинки на голові, часто неголений, від чого видається таким собі темним вуйком із далекого лісу, різкими нервовими жестами розсікає повітря навколо себе, наче хоче розігнати і знищити свій дивний неприємний запах – і посміхається-посміхається-посміхається, намагаючись дістати-спіймати-вичавити з неї усмішку у відповідь, вона завжди ховається. Оля не хоче віддавати свою усмішку, навіть на секундочку, ні! Їй страшно, що хрещений її більше ніколи не поверне, і лише шоколадка, роздираючи її страхом і бажанням солодкого на шматки, виманює зазвичай її з укриття своєї кімнати до теплої кухні, де вона на дивані й позбувається усмішки взамін на свободу. Дядько Петро приходить зазвичай увечері і залишається в кухні з мамою пити чай, довго; а вони з братиком йдуть в ліжко спати: «Чао-чао, мої маленькі!» – ласкаво, що з нею не часто трапляється, каже мама, надсилаючи повітряний поцілунок. Наступного дня мама завжди добра і весела, і не гарчить, коли, збираючись до дитячого садочка, молодший братик Ваня застигає, наче вкопаний, біля акваріуму. Він дуже полюбляє говорити до риб і завжди, коли йде, каже: «Беба, пока!», – і дружньо махає рукою всім рибам без виключення, навіть пласкій чорній потворі, але ті ніколи не відповідають.

Оля якось поцікавилась у мами, чому риби такі неввічливі.

– Бо риби не вміють розмовляти, – сказала мама.

– А чому не вміють? Мама з татом не навчили?

– Ні, не навчили.

– А чому?

– Бо самі не вміли розмовляти.

– Їх також тато з мамою не навчили?

– Еге ж, – ставлячи пательню на вогонь і наливаючи олію.

– А риб’ячі бабусі з дідусями вміли розмовляти?

– Ні, не вміли.

– Так, значить, ніхто з риб ніколи не вмів розмовляти?! – дивується Оля.

– Виходить, що так, – олія шкварчить на вогні, гарячі краплі стріляють по кухні.

– Але чому? Всі ж кругом розмовляють: і собачки, і котики, навіть комахи, і ті пищать!

– Я не знаю, – мама Свєта розводить руками і дає універсальну вказівку: – Піди краще іграшки позбирай!

– А-а, зрозуміло! Їм, напевно, страшно, що люди дізнаються якісь їхні секрети і заподіють шкоду! – робить дівчинка несподіваний висновок.

– Авжеж, саме так – риби бояться, щоб ніхто не дізнався їхніх секретів! Бо як тільки риба починає говорити, її ловлять і смажать! – мама намагається одним реченням завершити безглузду, на її погляд, розмову, і кришить на пательню картоплю.

– Мамо, а люди, коли мовчать і нічого не кажуть, вони також бояться розповідати свої секрети? Їх за це спіймають і посмажать?

– Саме так, доню, люди – вони як риби. Ну, майже… Життя колись давно-давно народилося у воді, – мама із подивом раптом напрочуд ясно згадала шкільний курс біології чи то географії, – в океані, а потім уже риби вилізли на берег і стали людьми.

– Перетворилися на людей?! Як у казці?

– Як у казці. Спочатку на мавп, а потім на людей, – картопля накривається кришкою.

Мама й сама дивується такому логічному висновку про походження людства: «Треба запитати в Петра, чи правильно я все сказала: риби – на мавп; мавпи – на людей?»

А дівчинка подумала, що її молодший братик, коли ховається від великої чорної потвори, що виникає з-за акваріумного каменя, плавно поводячи величезними плавниками, напевне стовідсотково – риб’яча дитина. Як і вона сама, коли приходить хрещений і мама змушує її читати вірші на кухонному дивані, а вона від страху не може сказати ані слова. І це значить лише одне: їхній татко, якого вони так люблять, – величезний риб!

Білка, як Оля назвала цуценя, прожила, попри всі погрози на виселення, в квартирі до самої весни – дійсно, не така вже й зла мама Свєта. Але як тільки сонечко почало пригрівати, собача винесли у двір, де дітвора за якихось дві години змайструвала із дощок халабуду, а пенсіонери з навколишніх лавочок принесли перший обід. Все, що залишилось від Білки особисто для Олі – радість, з якою собака зустрічала колишню господарку, Білці на пам’ять залишився тонкий рудий нашийник.

Згодом Білка стала улюбленицею багатьох мешканців будинку. Собака швидко росла, перетворюючись на красиву, граціозну, довголапу і довгоморду суку з благородним екстер’єром, розумну і зрозумілу для навколишніх, що для виживання в таких умовах вкрай важливо; з таким напрочуд добрим та грайливим норовом, що інколи навіть здавалося, що вона вміє посміхатися. Хвіст Білка мала невеличкий, зате пружний, і так навчилася ним бавитися і смішити людей, що інколи в дворі відбувався справжній атракціон, на який вечорами сходилося подивитись чимало людей. Публічні виступи Білці вдавалися чудово, вона взагалі любила, як будь-яка дитина, бавитись, але найкращі вистави виходили, коли до неї приєднувався Боні – ще одне цуценятко, матері якого (і ще трьох таких же схожих на нього, рудих і волохатих, цуценят) сердобольні мешканці також надали притулок у дворі. Боні був кумедним песиком на коротких лапках із пласкою мордою, тобто повною протилежністю Білки. Вайлуватий, але напрочуд рухливий, з густою шерстю, приємною на дотик, особливо коли Боні ніжився на сонці, – м’який, теплий, його так любила гладити малеча! Удвох вони влаштовували справжній цирк, ганяючись одне за одним, імітуючи сварки, кусання, боротьбу, стрибали через лавки; насправді, так вони гралися поміж собою, а люди думали, що собачки бавляться спеціально заради них, але це не заважало отримувати обом сторонам безпосереднє задоволення.

Звісно, далеко не всі мешканці будинку